Дванадцять хвилин
(есе)
ДАВИДЕНКО Оксана,
студентка 3 курсу денної форми навчання
спеціальності «Правознавство»
Коледжу «Освіта»
Університету «Україна», місто Київ
Інколи справедливість є досить відносною. Небеса забирають кращих з-поміж нас. Але хто сказав, що всі вони були кращими? Реальність не є об’єктивною чи суб'єктивною. Вона – нейтральна. Їй байдуже.
Інколи бракує слів, щоб сказати найголовніше. Але потім приходить розуміння, що цих слів не просто бракує, їх просто нема. Сьогодні він пішов. Пішов дорогою, з якої немає вороття. Пішов, не сказавши й слова, залишивши по собі лише пустку та невимовний біль у душі.
Тремтячі пальці торкнулися клавіш, але вони не слухалися, адже душа більше не співала. Раз за разом мелодія обривалася.
Четверта ранку. З відкритого вікна подув вітерець. Облетівши всю кімнату та зачепивши пасмо її волосся, здавалося, Він присів ось тут поруч і чекав, коли інструмент знов почне творити дивні звуки. Схвильована несподіваним слухачем, вона на мить забула про все і м’яко торкнулася фортепіано. Пальці самі собою бігали білосніжними клавішами. Звуки заповнювали кімнату, ніби створюючи вакуум, але через секунду музика обірвалася. Біль паралізував мозок, проник у кожну клітинку тіла. Їй було прикро, що вона не змогла перебороти себе заради цього слухача. Але раптом Він знов облетів кімнату, пробрався під сорочку, від чого по спині забігали мурашки. Новий потік холодного повітря м’яко обвівав лице і ніби гладив волосся. Він кликав її із собою. Виглянувши у вікно, вона побачила, що вже буйний Вітер шугав від дерева до дерева і шелестів у кроні. Від того здавалося, що Він їм щось нашіптує, натхненно, навіть трохи стривожено. Від сили Вітру деякі з дерев похитувалися, неначе обурювалися почутим.
Вона вийшла на подвір'я і присіла на східцях будинку, спостерігаючи за дивним дійством, де всі чекали тільки її. Раптом усе стихло. Мертва тиша – це завіса, що повільно підіймалася. Вона була ідеальним початком. Вітер облетів дівчину і присів поруч. Затакт зроблено.
Диригент робить перші помахи паличкою – небо пронизують спалахи блискавок. Ще помах... Тишу розірвали перші акорди, що розкотилися громом. Невимовної краси контраст створили краплі, що розбивались об асфальт. Вони, ніби тендітні пальчики музикантки, творили зі струн арфи ніжність. На очі дівчини навернулися сльози, вона не могла більше мовчати.
Ще один порух паличкою небесного диригента, і контраст замінився поступово наростаючим форте. Холодні краплі вже барабанили по вікнах, дахах, дорозі. Вони змивали сльози з її обличчя, намагаючись утопити її смуток.
Мить. І вітер на своїх крилах змушує срібні сльози грати на півтонах і, вже біля самісінької землі, вони знову виконували стокато. Більше не було потреби мовчати. З’явилося почуття свободи, бо кайдани, у які була закута душа, спали разом із краплями, які омивали її стомлене обличчя. Вона обережно робила крок уперед. Мокра трава під її ногами здавалася шовковим простирадлом. Реальність стала нейтральною, бо її більше не існувало. І ось так симфонія ніби зависла між небом і землею, розмірено виграючи свою мелодію. Проте, час від часу, басистий гуркіт грому освіжав її. Творець, здається, більше не диригує. Він просто насолоджується. Дівчина все ще стояла із заплющеними очима, а в її уяві пролітали картинки із минулого. Картинки вчорашнього дня. Вона поринала у спогади і мимоволі посміхалася. Приємне тепло наповнювало її зсередини. Дощ сховав її від усього світу, зупинив час.
Останній порух палички. Симфонія дощу завершилася так само несподівано, як і розпочалася. Тихий прохолодний Вітер шелестів у кронах, струшуючи краплини живильної вологи. І ось Він уже розганяє важкі сірі хмари, що затягли небо. І лише зараз вона помітила, що на обрії жевріє сонечко, яке кидало перше проміння до неї. Навколо панувала тиша та спокій. Світ був ідеальний!
Вона дивилася услід останній хмарі і мимоволі шептала: «Пробач, тату. Сьогодні плакало небо. Сьогодні плакала моя душа».
Повернувшись додому, вона подивилася на годинник. Пройшло всього 12 хвилин, які для неї були ледь не вічністю. За 12 хвилин вона втратила все, але віднайшла свободу. 12 хвилин – це проміжок істинного душевного болю, що залишить відбиток на все життя.
Ніколи не думайте: «А може...». Може і не бути.
автор: ДАВИДЕНКО Оксана, студентка 3 курсу денної форми навчання спеціальності «Правознавство» Коледжу «Освіта» Університету «Україна», місто Київ
час видання: 2012
11/12/2012
- Рубрики
- Усі
- Вірші про кохання
- Громадянська позиція
- Гумор
- Духовність
- Есе
- Збірки поезії
- Лірика
- Мудрість століть
- Патріотична поезія
- Переклади
- Проза
- Спогади
- Університету "Україна" присвячується