Травою...

Травою...

 

Я була колись травою.

Мене колисало небо і бавило сонце, мене сватали зими, а грози співали весільних пісень, завчених позаторішнього ранку. Я тяглася, з усіх сил тяглася серцем угору, а коріння, таке ж міцне і правдиве, як у дерев, пробиваючи каміння і грудки, проростало у живе тіло землі – до її мудрості, до її джерел, її сили, переплітаючи світло і темряву.

Я стала людиною, а коріння лишилось...

Мене навчали покорі гострим язиком серпа, мечами вогнів і кінськими підковами. Мене закидали камінням ганьби, не відаючи, що я піднімусь і проросту, що з першим народженням нової весни, увібравши до грудей медове повітря і силу праматеринської пам’яті, знову зацвіту і визрію насінням безкінечності.

Купальської ночі я розквітала у розпущеному волоссі древлят. Мене толочили дитячі ніжки і відьомські очі намацували до схід сонця билинку – трилисту, тридуху – живе нутро котрої і чарівнича крапля крові-соку дарували їм вічну молодість. Мене навчали приворотним словам березоля… Пожухлим жовтолистим жовтнем я повторювала їх, засинаючи, аби не забути нарік, коли зійде сонце.

Я проростала крізь вени струмків і груди людей. П’яний місяць нишком лягав спати у моєму волоссі, а прокидаючись – бачив так близько над головою сонце чи комашку «сонечко».

Я знала все, бо про все мені говорив вітер. Я пам’ятаю все, бо жодний вогонь не міг вбити мого серця!

Я стала людиною, а пам’ять лишилась...

 

Оксана Радушинська

автор: Оксана Радушинська

час видання: 2017


02/10/2017