Тиша його душі. Інший світ
22 вересня 2016 року
Історія, яку я вам хочу розповісти, відбулася 18 квітня 2015 року. Цей день я не забуду ніколи. Присвячую своєму діду.
Як зараз пам`ятаю, що був поминальний тиждень, і ми з мамою повинні були їхати на кладовище до діда, що відійшов у інші світи півроку тому. Його і бабу поховано в селі Рудня, що за Броварами. Я там ніколи не була, і на кладовищах я теж ніколи не була, проте звідти до нас у гості приїжджали родичі, частіше за всіх рідна сестра діда ‒ Ганна.
Це був ранок, десь восьма година. Ми зібрали все необхідне: паски, цукерки, печиво та вінки. Оскільки у мами були вінки, я взяла все інше до себе в сумку. Зібравши всі речі, я мовчки чекала матір. Я думала про те, що ж буде. На душі не було смутку, чесно кажучи, я ніколи й не плакала за ним. Так, я любила діда, але я навіть не можу описати, що відчувала. Пам`ятаю, ми часто в дитинстві з ним грали у шахи, піжмурки, він розказував мені цікаві історії й казки. Мій дід умів дуже добре розказувати їх, а деякі він вигадував сам. Ще він дозволяв мені керувати своїм авто (звичайно, під його наглядом), але після того, як я врізалася у дерево, коли ми їхали на дачу, він більше не давав мені можливості покерувати. Я сиділа і пригадувала цю історію, і мимоволі на моєму обличчі з`явилася усмішка. Так, чудові були часи…
Коли я все ж таки дочекалася матір, ми вирушили у дорогу. Як я казала, був ранок суботи, а тому машин було мало, і ми швидко дісталися до метро, звідти доїхали до Дарниці на автобусну станцію номер 4. У салоні автобуса було все обшито цупкою тканиною з абстрактними візерунками, а з вікон дмухав теплий весняний вітерець, який зворушував мене ароматом цвітіння. Я обрала місце біля величезного вікна, з якого можна було побачити все розмаїття вранішньої природи.
Автобус зрушив з місця. Міські сірі будинки й асфальтні дороги поступово почали перетворюватися на широкі поля, гаї, приголомшливі краєвиди, що так і кличуть. До речі, у селах ‒ незвичайні хмари, вони були так низько над землею, що, здається, ніби, якщо підстрибнути, можна дістати до них долонями. А взагалі, це все нагадало мені театр, у якому паперові хмарки низько підвішують як декорацію, і виходить 3D ефект.
Ми під’їжджали до нашої зупинки, запитавши бабцю, що сиділа поруч, де саме нам виходити. Вона порадила нам проїхатися далі, аби не йти через село. На свою голову, ми її послухали, і таким чином заїхали на кінцеву зупинку. Як виявилося, це був хутір. Вийшовши з автобуса, одразу відчули різкий запах компосту та млинців – це запах села. Навпроти магазину була зупинка, розфарбована жовтою фарбою, на ній сиділи діти і слухали якусь музику. Вони були дуже бідно вбрані: обірвані старі кросівки, залатані чоловічі куртки, штани. Але на їхніх обличчях можна було побачити радість. Це була саме та дитяча радість, яку описують у книжках, показують у фільмах. У Києві я рідко бачу дійсно щасливих дітей, які вдячні за те, що мають, і насолоджуються кожним днем, а тут, тут зовсім інший світ.
Зайшовши до магазину, я одразу звернула увагу на стелю, вона була розписана різними народними візерунками й мозаїкою. На прилавках було багато тортиків, печива, цукерок та багато ще чого. З дороги я зголодніла, тому вирішила купити декілька тістечок. Продавець була пишна жінка років сорока з кучерявим світлим волоссям, вона нагадала мені маленького їжачка, адже була дуже мила та привітна. Я замовила тістечка з вітрини, натомість отримала зі складу, як пояснила продавчиня – вони свіжіші. І знов мене охопив приємний подив: людина, яка практично не має гарного виторгу за день, яка важко працює, дала мені свіжих тістечок, хоч їй було вигідніше продати мені вчорашні. Мене часто дурили в Києві з приводу тістечок, не скажу, що всі так роблять, але більшість. Я постійно сварилася з продавцями, і рідко знаходила чесних людей. А тут усе по-іншому, тут є совість, чесність.
Коли приїхав наступний автобус, ми вже поласували з мамою «Вершковими смаколиками» і готові були їхати далі. І знов степи, гаї, і небо, так поруч…
Ми прибули на кладовище. Перед входом одягли хустки й увійшли крізь ковані ворота. Там було дуже багато могил і пам`ятників, я ніколи ще такого не бачила, знала, але не бачила. Пройшовши декілька рядів, ми опинилися перед великим гранітним серцем. На одній його половині був гравійований портрет баби, а на другій – діда. Коли я підійшла до могили, у мене по спині пробігли мурашки і вперше в житті мені захотілося заплакати. Я не знаю чому, просто щось давило мені у горлі. Поки мама ставила пригощання на могилу, я стояла оціпеніла і просто чекала. У пам`яті знов прокинулися спогади про те, як дід любив усе робити по-своєму, а потім потрапляв у різні халепи; про те, як розказував мені казки, як піддавався мені у шахах, і як радів, коли купив 7 мішків картоплі. Усе, як насправді, неначе він стоїть, тримає мене за плече і мовить: «Заспокойся, усе буде добре, я з вами»…
…Діду, смерть не розлучила нас, вона просто дала змогу усвідомити сенс нашого буття.
Орина ГАЛЕНА,
студентка 1 курсу Університету «Україна», спеціальність «Туризм»
автор: Орина ГАЛЕНА, студентка 1 курсу Університету «Україна», спеціальність «Туризм»
час видання: 2016
22/09/2016
- Рубрики
- Усі
- Вірші про кохання
- Громадянська позиція
- Гумор
- Духовність
- Есе
- Збірки поезії
- Лірика
- Мудрість століть
- Патріотична поезія
- Переклади
- Проза
- Спогади
- Університету "Україна" присвячується