ЯК ЦЕ − ПОМИРАТИ?..

ЯК ЦЕ − ПОМИРАТИ?..

 

Кажуть, що після смерті наш мозок працює ще 7 хвилин. За ці 7 хвилин ми продивляємося все своє життя.

Як це? Чи всі люди відчувають ту, останню мить свого життя? Про що вони думають? Ось ти ще живий, лежиш і дихаєш, ще думаєш і, можливо, ще мрієш. І − секунда − твій погляд завмирає, ти видихаєш, потік твоїх думок зупиняється. Обірвався зв'язок світу з тобою.

Як це? Що одразу відбувається після смерті з твоєю душею? Що з тобою? Що ти тепер? Лиш згадка і пам'ять рідних, друзів, знайомих і ворогів? Невже ти більше ніщо? Пройдуть дні, тижні, місяці, роки − про тебе будуть згадувати в минулому часі. І щоразу це − сумний погляд, сумна думка і сумні вибачення від співрозмовника.

Перед моїми очима все життя. Проноситься з неймовірною швидкістю. Спогади як фотоплівка. Слайдшоу, монтаж життя. І цифри: 1, 9, 18, 24, 35, 47, 50, 84, 90 і все... Різні спогади. Тут усе: посмішки, сльози, підстрижене волосся, кашель, ялинкові голки...

Фотоплівка має навіть запахи. Вона пахне життям. Запах немовляти, набридливий аромат дитсадочка, школи − ручка, що протікає, бутерброд і фіз-ра. Запах коледжу та університету − товстий конспект, заліковка і сесія. Запах моїх друзів. Запах першого погляду того юнака, а потім запах дотику, запах поцілунку. Запах весілля − моєї сукні і його костюма. Запах поштовху в животі. Запах рук. Запах мого втомленого чоловіка. Запах моїх дітей − вулиця, бруд (вони ж діти) і школа. Запах їжі (яку я так і не полюбила готувати). Запах моєї роботи − запах міст і країн. Запах чаю і кави. Запах моїх онуків. Запах моїх музичних інструментів − моїх нездійсненних і натхненних мрій. Запах моїх і не моїх книг. Запах листів, написаних моїм чоловіком у роки нашої юності. Запах листівок від моєї рідні. Запах мого будинку. Запах Бога. Запах фотоплівки. Фотоплівка. Фільм «Моє життя». Тривалість − 7 хвилин. Режисер − моє Я.

Перший кадр: я − у мами на руках − мала з глибоким поглядом очей і піджатими губами. Останній: я − у кріслі-гойдалці, з дулькою на голові, з глибоким поглядом очей і піджатими губами. Що змінилось? Тільки мій вік. Я − лиш доля секунди. Я – ця мить.

 

МАТВІЄНКО Софія

Щорічний літературний альманах «Горлиця» №3, 2015

автор: МАТВІЄНКО Софія

видання: Щорічний літературний альманах «Горлиця» №3, 2015, час видання: 2016


19/03/2016