УКРАЇНА: ПОВІРИТИ В СЕБЕ

УКРАЇНА: ПОВІРИТИ В СЕБЕ

 

Україна. Родючі землі, працелюбний народ. Здавалося, що ще треба для щастя? На жаль, талант іще не означає – талан.

Ці землі – сонячні та родючі – сотні, якщо не тисячі років були об’єктом зазіхань і нападів. А люди – працьовиті, добрі, мирні – не раз і не двічі ставали рабами у чужих імперіях. Чому? А все тому, що нам, українцям, не пощастило. Ми опинилися на межі двох світів – цивілізованого Заходу, який асоціюється з Європою, і дикого, варварського Сходу, символом якого стала – і була! – Росія. Нам не пощастило. Чи, може, пощастило? Чи можемо ми, українці, обернути славнозвісний «лимон» на не менш відомий «лимонад»? Можемо! І не лише можемо, а й повинні! Ми повинні стати прикладом для решти народів світу, які ще блукають у пошуках своєї долі.

Та насамперед, ми повинні стати прикладом для себе. Як це – прикладом для себе? Скажіть, будь ласка, чи часто ви раніше зустрічали Героїв України? Тих, які ними є насправді? Адже у кожного народу є Герої. Україна – не виняток. У чому ж тоді ми такі особливі, порівняно з іншими? Можливо, у феноменальній нездатності їх цінувати, тих самих Героїв? Здавалося б, ми звикли бути завжди на других ролях, відтінені «руськими богатирями», «старшими братами» на другий план. Та чи справедливо це? Ні.

Коли мова заходить про самоусвідомлення людини і її місця у світі, то фахівці використовують, зокрема, терміни «завищена самооцінка» і «занижена самооцінка». Обидва терміни вказують, що людина, про яку йдеться, має проблеми з цією самою самооцінкою. Отже, при завищеній самооцінці людині здається, що вона – найгарніша, найталановитіша. Словом – найліпша. Та чи справді так є? Іноді, на жаль, не вистачає об’єктивних підстав для визначення людини як «найліпшої». І, якщо вона сама цього не розуміє або відмовляється визнати, – тоді починаються складнощі у спілкуванні, професійній чи іншій діяльності, що обов’язково призводить до психологічного дискомфорту.

Не менш шкідливою є занижена самооцінка, коли людина вважає, що вона найгірша в усьому – від зовнішності до творчих чи професійних здібностей. Їй не вистачає віри в себе. А чи повірять у таку людину інші, якщо вона сама в себе не вірить? Рідко хто захоче завдавати собі клопоту у підвищенні чужої самооцінки. Це ще добре, якщо оточуючі не починають отримувати «бонуси» з такої ситуації, як от зростання на професійній чи творчій ниві ціною таланту іншої, але зневіреної в собі людини.

Держава, народ – це, можна сказати, великий спільний людський організм, який теж має свої психологічні особливості розвитку – залежно від конкретного народу та умов його розвитку. І поки одні уявляють себе ледь не «обраними Богом», інші животіють у тіні чужих амбіцій, чужої жадібності… Усе в цьому світі дивовижно згармонізовано: до людини, що має занижену самооцінку, так і тягне магнітом тих, у кого самооцінка завищена. Так і народ, що не вірить у себе, просто приречений, на жаль, бути схованим у тіні рабства, зневаги.

Скільки разів мені траплялися на телебаченні, по радіо чи в Інтернеті зойки і плачі про те, що ми не маємо одного-другого-третього… Скільки мегабайтів, хвилин звуку та відео, кілометрів паперу було витрачено на перерахування наших недоліків і проблем… А якщо і трапляється десь бодай маленька перемога, то добре, якщо викроять для неї кілька секунд у новинах чи кілька рядків на останній шпальті… Зате всі знають, наскільки у нас усе погано – із владою, сусідами, молоддю – список можна продовжувати… Так, про проблеми варто говорити, але ж і про те, що дарує нам хоч трішки позитиву, забувати не можна.

А з якою насолодою ми смакуємо різні брудні плітки про тих, кого ще вчора носили на руках і кому ледь не співали: «Осанна»! Так, слава – річ мінлива, та чи ж можна дозволяти собі, а тим більше – іншим – змішувати з багном тих, хто доклав іноді просто нелюдських зусиль для того, щоб нас, невдячних, прославити?! Або і просто охоче змінив би свою славу на прості житейські радощі, знищені обставинами, які диктували: «Або – Герой, або – покійник»! Чуючи та читаючи різні домисли про славетних наших людей – від поетів до громадських діячів, я питаю себе про це і бачу лиш одну відповідь – «Ні!» Адже кому врешті решт захочеться бути переможцем для народу, якщо ледь не на другий день після тої самої перемоги якась «рейтингова» телепрограма чи розтиражована газетка обов’язково заходиться шукати «темний бік»? І знаходить, або робить вигляд, що знаходить! Оце «робити вигляд», а саме плітки чи перекручена інформація – найгірше, адже одурманені «сенсацією» люди згодом забувають, який він – «світлий бік».

А скільки ж хорошого у нас є! Це і література, яка не обмежується Шевченком та Котляревським! Ось, наприклад, «Лісова пісня» Лесі Українки – це певною мірою передвісник появи у нас жанру фентезі. Та і з іншими жанрами у нас усе добре. Є дуже багато цікавих творів та імен, варто лише пошукати. А не говорити одразу: «Нема!»

Так само і з творчістю музичною! Окрім Руслани чи «Океану Ельзи», є ще дуже багато цікавих імен – як співаків, так і гуртів. А жанрів у нашій музиці просто неймовірна кількість! І все це – цікаво! Але я з усім цим багатством познайомилася лише тоді, коли пірнула у глибоке море Інтернету. Бо наші телебачення і радіо, на жаль, хворі на «занижену самооцінку». А разом із незрозумілими простому народові уявленнями про «рейтинг» та «формат» ця ситуація стає просто катастрофічною! Та і з кіно та театром ситуація схожа: є багато чого цікавого і позитивного, але…

Я не просто так згадала культуру, адже вона як шлях розвитку – чи не найдоступніша для пересічних громадян. Не всі можуть бути обізнані у політиці чи філософії з самого дитинства, але розпізнати талант, відділити «зерна» від «полови» на рівні душі, емоцій – цьому можна навчитися. І культура якраз може нам у цьому допомогти. Ми повинні просто знати її, українську культуру. У цьому якраз і криється рецепт лікування заниженої самооцінки народу. У Біблії є такі слова: «Люби ближнього свого як самого себе». Тож, чи може любити інших той, хто не любить самого себе?

Бо у нас просто таки неймовірні люди! Спостерігаючи за останніми подіями, зокрема, на Майдані, я не могла не подивуватися нашому просто неймовірному почуттю гумору! «Щоб не плакати…», – ми сміялися! Сміялися над собою, своїми «воріженьками», роблячи їх таким чином менш страшними. Так, гумор – це наша рятівна соломинка. Як і просто таки феноменальний дар «толоки» – коли всі разом ми, українці, могли і можемо збудувати пересувний госпіталь чи роздобути тепловізори для кількох батальйонів. Нам дійсно є чим пишатися! Головне – навчитися! Навчитися пишатися нашими здобутками, не соромитися наших перемог!

Нам, українцям, конче необхідно побороти в собі комплекс меншовартості, підвищити свою самооцінку. Але ж чи немає небезпеки надмірно завищити свою самооцінку? І тут є одна хороша формула, залишена нам у спадок Тарасом Григоровичем Шевченком.

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

– говорив він. Авжеж, коли людина знає лише про історію і здобутки своєї Батьківщини й абсолютно незнайома з навколишнім світом і не цікавиться ним, то виникає ілюзія певної особливості чи «обраності». А хто знає добре лише інші країни і ні крихти не цікавиться народом, із якого вийшов, – має іншу, протилежну ілюзію, але – не менш небезпечну. Про яку я вже говорила…

Саме такими – у міру впевненими в собі – ми й повинні йти у подальше майбутнє. Колись, ще у дитинстві, трапилося мені таке гасло: «Повір у себе – і в тебе повірять інші». Тож нашому народу, щоб досягти своєї мети і стати щасливим, потрібно повірити у себе. І тоді в Україну повірить весь світ. Від Заходу до Сходу, від Півночі до Півдня.

 

ПАТРА Світлана

Щорічний літературний альманах «Горлиця» №3, 2015

автор: ПАТРА Світлана

видання: Щорічний літературний альманах «Горлиця» №3, 2015, час видання: 2016


19/03/2016