ОТАК БУЛО

ОТАК БУЛО

В основі твору – свідчення жителів с. Трипілля

 

– Дідусю, ось ти де! І як то я відразу не здогадалася? У хаті подивилася, у льосі, до кошари зазирнула. А треба було одразу в садок...

– Ганнусю, – старий Опанас, відірвавшись від смородинового куща, простяг до дівчати затремтілі від радості руки.

Але вона зі сміхом ухилилася:

– Дідусю, твої долоні... Вони ж у земличці вимурзані.

– Ой, лихо мені, – Опанас метушливо заходився шукати якесь ганчір'я, аби витерти з долонь вогку землю. – Пробач старого, люба. Я оце якраз смородину... щоб краще родила... А вбачив тебе – тут-таки про все й забув.

Слухаючи теє бурмотіння, Ганнуся лишень усміхалася. Не саркастично, лагідно: «Який же він кумедний, її дідунь!»

Трохи потому вони присіли на лаву поряд криниці. Опанас не відводив погляду від любої онуки, серце його співало. Висока і струнка, мов тополя, із довгою русявою косою та очима, що ніби ввібрали в себе усю небесну блакить... Файна дівка. Років через кілька женихів не збудеться.

І все ж не втримався, щоб злегка не покартати:

– Шарко, як ввійшла у двір, не прийняв за чужу? Упізнав пропажу?

Ганнуся, дарма, що мала, натяк зрозуміла. Очі опустила долу, зашарілася:

– Вибач, дідусю. Повір, я й сама рада була б навідуватися до тебе частіше. Але щоразу щось на заваді стає.

Опанас зітхнув:

– За часів моєї молодості люди міряли відстань у кілометрах. А нині, значить, у справах, еге? І що то за міра така дивна? Не охопиш її ні в шир, ані у довжину.

Ганнуся на теє лишень ще дужче почервоніла. І справді, коли ж вона була у дідуся останній раз? Місяць, а скоріш усі два тому. Ніде правди діти – правий він, що докоряє, правий.

Але, як це не прикро, треба переходити до справи. Часу ж бо в неї справді не гук.

– Дідусю, нам у школі завдання дали. Написати про голодомор 32-го – 33-го років. Тобі ж тоді щось біля десяти літ було? Розкажи, будь ласка, що пам'ятаєш.

Старечі плечі ще більше зсутулилися:

– Одинадцять мені було в тридцять другому. Авжеж пам'ятаю, люба, авжеж.

Опанас, не в силі продовжувати, на мить змовк. Звідки, питається, цьому янголяті з блакитними очима знати, що пам'ятати інколи значно важче, ніж забути?!

– І раніше наша країна переживала лихі часи, але те, що відбувалось у тридцять другому, тридцять третьому роках...

Спочатку нам, трипільцям, було трохи легше, ніж жителям інших сіл. На той час ще не було Канівського водосховища, Дніпро протікав у своєму природному руслі. У річці водилася риба, на лугах ріс щавель, було багато птахів, зокрема чайок, які відкладали яйця. Та, незважаючи на поміч рідної землі, у Трипіллі з трьох тисяч людей померло від голоду понад тисячу.

Люди мерли, як мухи. Попід тинами валялися їхні опухлі тіла. Щодня помирало десять, п'ятнадцять людей. У першу чергу не витримували теє земне пекло діти. Хто з родини померлих був ще при силі, самі ховали своїх небіжчиків: у Василя Жука троє діток закопані біля хати під лісом, а три донечки Лавра та Оксани Дзюбенків були поховані просто на городі. Інших збирали по селу активісти й скидали до загальних могил. Часто ті могили навіть не закопували. Бо ж нікому не хотілося напружувати себе копанням чергової наступного дня. Добряче тоді погуляла кістлява!..

Опанасів голос зійшов майже до шепоту, одначе Ганнуся чомусь не наважилася попрохати, аби говорив гучніше. А він тим часом продовжував:

– Між тим, урожай хліба в країні у 32-му році був великий. Хороший був урожай. Проте нам із того було зиску, що писку. Червона мітла пройшлася спочатку колгоспами, потім підмела, що змогла, і в наших хатах. Забирали не тільки хліб, але й гречку, квасолю, горох. Затим усю домашню худобину – від курки до свині.

І почався жах. Картоплі людям вистачило хіба що до нового року. Може, комусь щось і вдалося приховати, однак вистачило тих запасів ненадовго.

Аби вижити, люди їли усе, що тільки здатний був перетравити шлунок: картопляне лушпиння, корінці, лободу. Скоро в селі не залишилося ні котів, ні собак, ані жаб чи вужів. Їли й таке, що шлунок заздалегідь був не здатен перетравити. І тоді активісти грузили на похоронну підводу усю сім'ю.

Зараз важко в це повірити, але траплялося, що люди вмирали і від переїдання. Та ж Сваволя Параска. Вона продала свою хату за маленький буханець хліба і півлітра колотуші. Коли жінка те з'їла, то в неї стався заворот кишок.

– А то правда, що люди їли людей? – відважилася таки спитати Ганнуся.

Опанас тяжко зітхнув:

– На жаль. Он на Киселівці жив такий собі Северин. Так він з'їв сусідську дівчинку.

Солошенко Михайло розповідав мені, як теж ледь не став його поживою.

Було це навесні 33-го року. Якось батько послав його на Киселівку до свого доброго знайомого, дядька Миколи Борща по струганок. Коли він ішов понад річкою між дерезою, побачив, як на нього біжить якийсь дядько з собакою – то і був Северин. На щастя, Михайлові вдалося тоді втекти.

Були й інші випадки людожерства. Баба Дерев'яниха зарубала й зварила свого чоловіка. Хтось навіть починав отримувати задоволення від людського м'яса, але здебільшого теє відбувалося від голодного запаморочення. Не кожен може повільно вмирати і мати при цьому сили залишатися людиною.

Опанас на мить змовк, аби попити води, затим продовжив розповідь.

– Тієї ж весни 33-го, коли піднялась молода трава і бур'ян, у долині річки Бобриця і на Халеп'янській горі місцеві жителі знаходили людські рештки, які пролежали там усю зиму і вже почали розкладатися. То були тіла, що належали людям із віддалених від Дніпра сіл. У тяжку голодну зиму вони добиралися до Халеп'янської пристані, щоб поїхати до Києва в надії урятуватися від голоду. Місцеві ж їх і позакопували. Прямо там на місці. Так що там, біля містка через Бобрицю, лежать кістки померлих від голоду людей.

Опанас мляво стер набіглу сльозу:

– Отак-то воно було, люба, отак.

Сонечка Ганнусиних очей ніби поблякли. У спекотний день їй чомусь стало холодно. Звичайно, вона й до розмови з дідусем вже знала дещо: у книжках читала, вчителька на уроках розповідала... Але хіба воно зрівняється із розповіддю того, хто бачив ті жахи на власні очі? Тим паче – коли це твоя рідна людина. Навіть слухати страшно, а як же можна було таке пережити?!

Їй здалося, що дідусь за хвилини розмови ніби ще постарішав.

«Треба його відволікти від отих спогадів», – подумала Ганнуся і заходилася щебетати. Вона розповідала про витівки Орисі – молодшої сестри, про кумедні випадки, що трапилися з нею у школі...

Старий Опанас милувався онучкою, слухав ті напіввигадані історії – і поволі на його вустах знову заграла усмішка.

Справді, за своє довге життя він пізнав немало бід, та все ж було й хороше. Він зростив двох синів, тепер ось радіє онукам, а їх у нього, окрім Ганнусі, ще двоє: Орися і Гнатик.

Старий Опанас міг чесно сказати: він – щасливий.

 

ГОРОВИЙ Геннадій

Щорічний літературний альманах «Горлиця» №3, 2015

автор: ГОРОВИЙ Геннадій

видання: Щорічний літературний альманах «Горлиця» №3, 2015, час видання: 2016


19/03/2016