НАДІЯ – ВОГНИК НАШОГО ЖИТТЯ

НАДІЯ – ВОГНИК НАШОГО ЖИТТЯ

 

Поціновувачів демагогічних переливань із пустого в порожнє це зовсім не зацікавить. Любителів різних складних слів типу «екзистенціалізм», «еволюція первинних складників» та «дуалізм Канта» цей твір зовсім не зачарує. Тому я звертаюся до тих читачів, які зараз цей твір ще читають. Ну, почнемо.

Мабуть, кожного з вас навідувала ця задушлива думка: «Набридло. Як же все набридло!» А й справді, чого б ні? Із дня у день ти просинаєшся, встаєш, ідеш на роботу, гаруєш, щоб заробити кляту копійку, а потім так легко витратити її на мізерні речі.

«Але кожен день – це невеличка несподіванка, хтозна, що станеться саме сьогодні?» − скажуть любі романтики. Тому я вам з абсолютною точністю відповім: ні, мої друзі, кожного дня ти просинаєшся зі звичайної ранкової дратівливістю і шуруєш незрозуміло куди, бо здебільшого так треба. І навіть якщо сьогодні до опівдня на тебе впаде цеглина і ти замертво впадеш, то аж шістьом мільярдам людей буде все одно, і історія тебе заживо проковтне, як і мільйони людей до тебе. І після цього зрозуміло, що наше життя – це шматок сірої одноманітності. І тепер, любий читачу, ти мені скажеш: «А що я можу зробити? Я ж не якийсь там Наполеон чи Ганді. Вони – великі люди, що закарбували своє ім’я в історії, ба більше, може, змінили її! А що я? Мені треба вчитися, а потім працювати, годувати дітей. Нема коли гратися в героя!» Давайте зізнаємося, саме так ми починаємо розуміти, що наше життя нічого не варте. А після цього висновку накльовується наступне питання: «Яка ж ціна людини в наш час?» Не будемо тут прибіднятися, візьмемо до уваги все тіло і підрахуємо загальну вартість. Ну, може, десь незахмарна ціна і набереться. 500 тисяч? 700? Мільйон доларів − і продано по частинах середньостатистичну здорову людину.

Не хочу, але все ж таки доведеться використати єдиний зарозумілий термін. Людина – поняття дуальне, а саме: вона уособлює в собі і духовне, і матеріальне. Отож, розгляньмо моральні цінності людини, породжені багатством внутрішнього світу й оснащені потужним інтелектом. Хто собі таке захоче придбати? Усі? Мені шкода, таке взагалі не може продаватися. Навряд хоч щось з цього переліку буде продано як лот №1 на аукціоні Сотбіс. Та й взагалі, мало тих, хто може хоча б оцінити духовну частину людини. Для бабці, котра сидить під парадним входом, усі ми − наркомани, хулюгани та аморальні істоти. Мені шкода, та це в житті незмінно.

Але не поспішайте сумувати! Не все таке знецінене в нашому світі! Життя? Та це ж просто відрізок часу. Час не спіймаєш, та що з ним взагалі можна зробити корисного? Людина? Усі ми недосконалі, і що? Ми такими народжені! Із цим уже нічого не поробиш. А ось людські бажання… це зовсім інша річ! Згодні, правда? Майже всі наші бажання можна втілити, отримати і насолоджуватися кожного дня. Вони додають смаку та забарвлення життю. Вони – наш провідний промінь сонця серед темних хащів нищівної сірості буднів…

 

…«Ключі! Де, в біса, мої ключі? Я запізнююся! Ще дві хвилини, і мій бос точно накаже вимітатися з фірми подалі. Ось ви де! Шухлядка в коридорі, як банально. А я весь дім підняв догори дриґом. Мізки якось зовсім не працюють. А повинні! Сьогодні важлива презентація для іноземних інвесторів. У мене немає права на помилку! Флешка з графіками! Точно! Де вона? В кишені. Ну все, час висуватися. Так, ковток кави, мені потрібен хоч ковток! Не люблю гірку каву. Але вона мені потрібна. Мізки, працюйте вже!

Двері зачиняємо, ліфт тепер чекаємо, уїдливу бабцю з першого поверху усміхнено вітаємо, у машину сідаємо. Увімкнене радіо. Новини. Це добре. Хоча, давно вже нічого доброго там не почуєш. А, лінь перемикати.

Як же мені себе подати? Пані та панове, сьогодні я доведу, що неможливого не буває! 26% відсотків з кожного проданого товару – ваші. І вони купляться на таке? Треба вигадати щось гучніше! (Радіо: «Тим самим президент обіцяє, що покращення життя кожного пересічного вже не за горами»). Ні, ну так відверто брехати я не наважуся! Взагалі, брехати погано, та що зробиш? Не скажу ж я їм: любі мої мішки, повні грошей, я ось вам продам купу повітря, а ви мені – купу грошей, на хоча б новий айфон, п’ятий уже застарілий для мене, треба рухатися в ногу з часом. Що? Куди ти преш під колеса?!.»

 

Ранкове ДТП на перехресті вулиць Київської та Чорновола. Вулична собака хотіла перебігти дорогу в неналежному місці, водій авто різко повернув, через те врізавшись у кут житлового будинку, біля якого тоді стояла п’ятирічна дівчинка…

 

Кажуть, що людина після клінічної смерті бачить великий білий тунель і відчуває неймовірну легкість, тепло і відчуття того, що ти саме там, де твоє місце і більше нікуди не треба. Та цей випадок був інший. Ось перед вами біла кімната. Чи навіть не кімната. Просто уяві потрібно окреслити хоч якісь межі наскрізного світла, що майже випалює очі. У цьому просторі тепер накресліть звичайні собі двері, які ви сотні разів відчиняли та зачиняли. Нема цього відчуття, що ти не хочеш більше нікуди йти, нема тепла, і легкості також не спостерігається. Ти не відчуваєш нічого. Абсолютно. Окрім нав’язливої думки, що ти не один. Що хтось є поруч. Проте хто?

− О, ти також тут? Ти той водій, чи тебе разом зі мною збили? – пролунав дзвінкий дитячий голос.

У відповідь була тиша. Проте вона не налякала малу. Дівчинка продовжила питати того таємничого, хто знаходився поряд і наче грав із нею у схованки, не відповідаючи.

− То хто ти? Я ж знаю, що ти тут. Не ховайся, все-одно ж знайду!

Цей невпинний ентузіазм у голосі малої все більше лякав водія. Він просто не міг їй відповісти. Його жахало все навколо! Від стану, в якому він перебував, до факту, що дівчинка зараз у цьому незрозумілому місці через нього, його необачність.

− Ну, досить! Так нецікаво! Хтозна, як довго ми тут сидітимемо? І взагалі, що це за місце? Може, ти знаєш?

− Ні, не знаю, – нарешті почувся дорослий голос. Водій ледве вимовляв ці слова, біль та жаль віднімали його мову. «Як він міг таке накоїти?» − це питання нависало над ним, як сокира ката перед самою миттю страти. Але ще більше він ненавидів себе за те, що десь на краєчку свідомості насправді переймався тим, як він подасть презентацію.

− Ура! Набридло самій тут бути! Нумо дружити, мене звати Надійка. Але я сама себе так назвала. Мами і тата у мене немає, не було кому дати мені ім’я. Усе, що від них у мене залишилося, – клаптик паперу.

− Дому в тебе також немає?

− Звичайно, є. Це коробка. Вона зручна, у ній можна ховатися та легко переносити з собою. У мене є мрія – побачити цілий світ. Тому я й подорожую з вулиці на вулицю, може, так я зустріну свою маму, і ми почнемо подорожувати разом. А поки що зі мною тільки мій ведмедик Джо. Правда, у нього немає рук, але він – найкращий. Тебе також звати Джо?

− На жаль, ні. Мене звати Олег.

− А яка в тебе мрія? – з дитячою безпосередністю запитала Надійка. Вона не знала, що саме цього запитання Олегові майже ніколи не ставили. Тому він досить довго над ним почав розмірковувати. І в його думках промайнули тисячі речей, що він отримував за своє життя. Перший велосипед, золота медаль зі школи, перший телефон, куплений за власні гроші, його новий дім, машина, і знову він задумався над презентацією, на котру вже точно не потрапить. І саме під час цих роздумів, заповнюючи яскраво-світлу кімнату, з’являлися голографічні проекції Олегових думок. Той червоний велосипед, урочиста нагорода випускника школи, магазин мобільних телефонів, голі стіни та вікна квартири, червоний спортивний «Мерседес» і офіс, де зараз відбувалася презентація.

− Що коїться? – зі страхом у голосі скрикнула Надійка.

− Це частини з мого життя. Постривай. Я так і знав, що мене замінить цей підлабузник! Ні, там повинен бути я! Це МОЯ презентація, це підписання МОГО контракту! – лють оволоділа Олегом. Більше за все його лякала безпорадність. Він не знав, де вони, скільки тут перебуватимуть, але знав, що все його життя вже втрачене. Його вже замінили на роботі, машина розбита, а квартиру заселять інші. Відчуття того, що світ уже починає жити без нього, гострим полум’ям болю розтинало його свідомість, чи що вже від неї залишилося.

− Та чого ти так кричиш? Ну, виберемося звідси, і все, накричиш на того, хто тебе образив. Або хочеш, ми його потім поб’ємо? – якось лагідно і щиро мовила Надійка, вона дійсно хотіла допомогти новому другові.

− Я сам себе образив. Потрапив зранку в аварію, тепер стирчу незрозуміло де, з маленькою безпомічною дівчинкою, яку сам же збив. Ти хочеш сказати, що після всього я ще захочу повернутися, якщо буде змога? Ні! Краще я дізнаюся, що там за дверима, набридло тут сидіти з тобою, – після цих слів Олег кинувся відкривати двері, та вони були замкнені. Тепер його пройняло відчуття власної нікчемності. Він навіть не може відкрити дверей. Його, як матеріального тіла, більше немає. «Мабуть, це і є пекло», − подумав Олег.

 

Пройшов деякий час цілковитої тиші. Надійка не знала, що сказати своєму кривдникові, із яким уже встигла потоваришувати. Вона навіть подумала, що сама винна у трагедії Олега, та не знала, чим допомогти. Він від неї відвернувся і більше не заговорить. Мовчанка. Це найстрашніше для Надійки. Із нею мало хто коли говорив. І їй не було кому розповісти свої сни, мрії, уподобання. Нікому не потрібна дівчинка, яка виявилася покинутою навіть своїми батьками. Тепер вона зрозуміла, що не потрібна й Олегові. Надійку пройняв несамовитий біль, який вона відчувала кожнісінького разу, коли «добрі» дядя та тьотя гралися з нею та ніколи не називали себе її батьками.

Залишки совісті гризли Олега. Він не знав, як поліпшити цю ситуацію, залагодити хоча б частину провини перед цією дівчинкою. Тому він просто почав говорити, сподіваючись, що це допоможе.

− Усе ж таки я вважаю, що ми десь на перехресті доріг. Ми не живі, але не в пеклі, тут якось прохолодніше, і не в раю, бо занадто сумно. Тут є двері, а, отже, ми ще можемо повернутися назад, або нам ще не визначили місце на тому світі. А як ти вважаєш?

Надійка відповіла не відразу, адже не знала, як реагувати на подібне. Тому вирішила просто піти назустріч Олегові і підтримати розмову. Як-не-як, але він перший до неї заговорив, а це означає, що він ще з нею дружить.

− Добре було б повернутися. Я хочу до свого ведмедика. Мені його так бракує! А ще я не побачила весь світ. Якось я бачила по телевізору з магазину передачу про подорожі. Там показували високу тонку споруду на 4 ніжках, потім величезну постать Христа і тітку, що тримає вогонь у руках. Я, ну, дуже хочу їх побачити насправді! Бо все, що по телевізору, − то несправжки. Потім я хочу всіх учити танцювати. Щоб отак зібралися люди і дивилися, як я танцюю, повторювали за мною. Коли ми повернемося, то я обов’язково тебе навчу! Ще я хочу потрапити в мультик! І в Макдональдс, у Макдональдс!!! Та-да-та-та-там! Я це люблю! − Надійка почала гучно сміятися.

Її веселий і життєрадісний сміх, немов хвилею, накрив Олега. Та разом із тим він не міг збагнути: як вона може так ділитися позитивом із усіма, хоча у самої такий тягар? Невже її щось тримає в цьому житті? Із самого початку вона нікому не потрібна, не має домівки, грошей, але така щира, весела і не ображена на все, що її оточує. Олег збагнув, що він, чоловік у розквіті сил, із усіма своїми квартирами, машинами, айфонами та іншими дурницями, ніколи не буде таким духовно наповненим, як ця п’ятирічна дівчинка.

− А мені нема заради чого повертатися. Справді. Батьків моїх уже немає. Своєї сім’ї не зробив. Єдине, що можу сказати з цього приводу, це: якщо ти повернешся, то і я повернуся з тобою! Візьмеш мене з собою мандрувати по світу?

Ці слова розтопили серце маленької Надійки. Вона ще дужче захотіла піти з цього місця разом із Олегом, адже тут вона знайшла те, що так шукала, будучи ще живою, – сім’ю.

− Ми з Джо ще подумаємо… − багатозначно відповіла Надійка, та, вочевидь, це означало згоду.

− Тоді все вирішено! Ми повертаємося на землю! Гей!! Хто там, угорі? Чуєш? Ми повертаємося до життя. У нас ще попереду так багато справ! Боже, якщо ти існуєш і чуєш нас, не карай нас. Відпусти жити! Я обіцяю змінитися і зміню все довкола заради Надійки, – якби у Олега було зараз тіло, то він би уперше став на коліна і простяг руки до неба, як святі на іконах. І він знав, що, стоячи біля нього, те саме зробила б мала Надієчка.

− Так, Боженька, він стане ліпшим! Більше не буде мене збивати! Ми обіцяємо! Тільки відпусти нас жити!

Ці щирі слова проймали душу наскрізь. Олега ніщо в житті так не розчулювало. Навіть, коли він ховав своїх батьків, тільки дві скупі сльози випадково зронилися з його очей. Ще ніхто настільки не вірив у нього, настільки не довіряв і не переймався за долю Олега. І він не витримав. Навала емоцій переповнювали його: каяття, любов, вдячність – усе це тільки мізерний відсоток із усієї палітри. Олег уявно обійняв Надійку і, нарешті, відчув ті жагучі, гіркі і невпинні сльози. Після декількох секунд він зрозумів, що по-справжньому їх відчуває. Як гарячі струмки, повні солоними сльозами, прокладали шлях у вигляді зморшок на його обличчі.

«Показники стабілізувалися. Усе, він повернувся. Щасливчик. Можна сказати, народився у сорочці. Ну, що, ти чуєш нас? Усе гаразд, жити буде», − так дивно, що перші слова, які ми чуємо, опинившись у цьому світі, такі банальні, прагматичні та майже беземоційні. Та що поробиш. Лікарі − вони такі.

«Жити буду!» − ці слова впилися у свідомість Олега та не відпускали до останнього. «Вдалося! От заживемо з Надійкою! Хто б міг подумати, що я почну жити тільки після невеличкої смерті. А цю наснагу мені подарує ця нещасна дівчинка, що випадком долі потрапила під мої колеса. Боже, невже ти існуєш? Треба буде про це поговорити з моїм маленьким гуру!»

Олег дуже швидко став на ноги. Вже через 3 дні він вийшов зі своєї палати. Відчував себе піднесено, вже передчуваючи цю зустріч із Надійкою. Він згорав від цікавості, яка вона на вигляд. Йому так хотілося подивитися в її очі. Уже тисячі разів він продумував, якою буде їхня перша зустріч, що він скаже, чи пам’ятатиме вона його, а якщо ні? Не суттєво. Олег був готовий до цього.

− Та дівчинка, що постраждала в ДТП у четвер уранці? А вона не прокинулася. Поки що не прокинулася, – до цього я остаточно був неготовий.

«Як? Як вона могла не прокинутися? Ми обоє були там! Двері не відчинялися! Не могла вона там залишитися. Боже, як ти міг? Ти прирік нас на такі страждання? Чому? Забери мене до пеклішого пекла, та врятуй Надійку!» І тільки тиша була у відповідь.

Перший тиждень було тяжко. Я не міг їсти, спати, навіть спокійно лежати. Я знайшов ту палату, де вона спокійно спить із трубкою у роті. Надійка виявилася руденькою з лапатим ластовиннячком на щічках. Її очі я не побачив, та, сподіваюся, це ще попереду. Уже півроку я кожного дня навідую її. Нещодавно подав документи на оформлення батьківства. Я гадаю, що поки моїм головним завданням у житті є довести Богові, що я дійсно змінився і дійсно буду змінювати все заради того, щоб вона одного ранку відкрила очі. Я продав старе помешкання і те, що залишилося від автівки, та купив скромну, невеличку, проте затишну квартирку і трейлер, так званий дім на колесах, для наших майбутніх подорожей по світу. Я не покинув роботу, та покинув колишнє ставлення до неї. Мені начхати на всі ці «тренд – не тренд» і обридло брехати усім задля втілення своїх нікчемних бажань, які, насправді, нічого не варті ні в цьому житті, ні після життя. Звичайно, моя посада не така висока, і я вважаю, що це добре. Тож, грошей у нас якраз на Макдональдс вистачить. Найтяжчим для мене було віднайти Надійчиного ведмедика, того самого безрукого Джо. Він тепер тихо лежить поряд із нею, чекаючи на те, коли його хазяйка знову з ним пограється…

 

Сподіваюся, вас розчулила ця історія, любі режисери-мультиплікатори, і вона варта стати новим мультиком, хоча б короткометражним. Давайте доведемо разом, що кожне життя в наш час – цінне надбання, а людина – потужний двигун, який із кожним роком, десятиліттям еволюціонує у щось більше і змушує еволюціонувати інших. Адже, погодьтеся, якщо Надійка не прокинеться, сонце вже не буде так яскраво світити…

 

КОВАЛЬЧУК Єлизавета

Щорічний літературний альманах «Горлиця» №3, 2015

автор: КОВАЛЬЧУК Єлизавета

видання: Щорічний літературний альманах «Горлиця» №3, 2015, час видання: 2016


19/03/2016