Я б хотіла тобі сказати...

Я б хотіла тобі сказати...

 

Я б хотіла тобі сказати, що час летить і його не повернеш назад. І лише коли зрозумієш це, відчуєш (почуєш? побачиш?) біль...

 

Чуєш? Бачиш? Відчуваєш?

Плин часу, що летить невпинно і стирає всі сліди минулого, не розкриваючи майбутнього? Чуєш звучання лихого смутку, що розбиває із кришталевим дзвоном колишні мрії, забираючи надію? Відчуваєш смутну думку, що криє серце і знищує душу тільки для того, аби насолодитись гірким (а може, солодким) горем?

 

Час від часу гортаю старі щоденники. Пожовклі листочки минулого. Вони залишаються незмінними, немов статуї – сліпі, глухі, німі. Для них немає часу, для них час застиг. А чи зрушить з місця?

 

Я б хотіла тобі сказати, що кохаю.

Я кохаю...

 

Фото. Ця посмішка знову хвилює мене. Вона весь час зі мною – уві сні, коли дивлюся на інших, коли мрію, коли сумую, навіть коли поряд хтось інший... Час від часу ця посмішка стає занадто яскравою, а іноді тьмяніє, неначе хтось затуляє її щільним папером. У такі хвилини стає страшно. Здається, страх тільки й чекає такої миті. А я починаю боротьбу, яка ніколи не закінчується. Вона то згасає, то розгортається з новою силою, висмоктуючи з мого бідолашного серця всі сили. Втомилась?

 

Голос вітру. Щоразу заспокійливий, тихий, рідний. Часом жорстокий, часом лагідний, але такий близький! Він міг тобі розказати про силу буревію, самотності і про лагідний вітерець взаємності. Але чи почуєш? Кожного разу зникаючи, залишаючи по собі лише загадки...

Терпіти? А чи треба?

 

Я хотіла б тобі сказати, що в обличчях інших шукаю твої риси – твої очі, твої вуста, твоє волосся... Погляд знову і знову шукає серед натовпу картину щастя. Того, що було колись. А минуло лише... кілька років.

Багато? Для кого? Для тебе? Для мене? Не знаю.

 

Поцілунок.

Хочеш чи ні? Що для тебе важить більше: моя спроба повернення чи твоя слабкість біля мене? Кого/чого ти боїшся? Адже я безпечна для тебе! Доторкнись. Відчуй. Не пожалкуєш. Обіцяю.

 

Таємне бажання додає сили. Сили, аби боротися проти часу. Що робити? Кого чекати? Знову питання без відповідей. І знову, як тоді... Зачароване коло? Ні. Просто власне бажання. Тебе. Для тебе.

 

Я б хотіла тобі сказати...

Годі! Повернись! Повір мені і спробуй зрозуміти! Втома згубить мене. Вона спалить мене ізсередини, змінивши мене не тільки зовні...

Рухи, погляд, думки – ти, більше не впізнаєш... Не віддавай мене втомі! Я більше не витримую!!!

 

Зоряне небо. Місячне небо. Сонячне небо. Для тебе. Тобі. Заради тебе. Чуєш? Бачиш? Відчуваєш?

 

Ні!!! Злюче слово, що розриває душу й серце. Вибач. Пробач. Повернись... Смуток згорить. Втома згасне. Тільки доторкнись до мрії і зрозумій, що ти не можеш...

 

Я б хотіла тобі сказати про час. А чи зможу? Чи зрозумієш? Велика втома зморює. Дуже хочеться спати – очі закриваються. Зрозумій. Дай відповідь на головне питання: кохаєш?

 

Чи зрозумієш, що хотіла б тобі сказати? Я просто хотіла відкрити тобі таємничу глибочінь моєї душі... Чи зрозумів ти?

 

Леся Гвоздевська,

студентка IV курсу

(спеціальність “Видавнича справа та редагування”),

Університет «Україна», № 3-4, 2006

автор: Леся Гвоздевська, студентка IV курсу (спеціальність “Видавнича справа та редагування”)

видання: Газета Університет «Україна», час видання: 2006


16/03/2010