На життєвих перехрестях
Просто так
Ранкова електричка мчала повз голі, непривітні лани, крізь похмурий осінній ліс, гуркотіла мостами над потемнілими річками. За вікном мрячив дощ, і на душі було тоскно.
В голові роїлись невеселі думки про швидкоплинність нашого сьогодення. Смутні, зосереджені обличчя пасажирів свідчили, що ненабагато радіснішими були і їхні думки.
Електричка зупинилась в Ірпені. До вагона зайшли нові пасажири, і в моєму купе заповнилися всі місця. Ще з тамбура молодий повненький чолов’яга почав голосно рекламувати свій товар – книгу Л.Фейхтвангера „Лже-Нерон”. Увага всіх присутніх звернулася на нього.
Не знаю, чи вигляд у мене був настільки пригнічений, чи міміка видала моє збентеження, що не можу дозволити собі таку „розкіш” ціною в одну гривню, – тільки, зустрівшись поглядом із чоловіком навпроти, ніяково посміхнулись одне одному...
А за кілька хвилин все сталося як у відомому „мультику”. Мій сусіда вже простягав мені томик із золоченими літерами: „Візьміть, дарую Вам. Просто так...”
- Я не можу прийняти дарунок від незнайомого чоловіка, – зашарілась, відчуваючи, як запалали щоки і задзвеніло у вухах, – мене це дуже зобов’язує.
- Беріть, – м’яко наполягав незнайомий.
Я була непохитною.
Посмішка почала танути на його обличчі, а в очах промайнула розгубленість.
Відчула, що своєю категоричністю ображаю людину.
- Добре. Візьму вже. Тільки за однієї умови, що обов’язково поверну Вам борг. Як хоч Вас звати і де знайти?
Свій телефон написав на папірці і разом із тим рішуче втиснув книгу мені в руки.
- Грошей не треба.
- Натуру? Бартер?
- Ні.
Так ми торгувалися до самого Святошина. Пасажири з цікавістю спостерігали за нами, і їхні обличчя розцвітали добрими посмішками, від яких похмурий день ставав ніби світлішим.
... Мій добродій пірнув у підземний перехід і вмить загубився у натовпі. А я поспішила на зупинку автобуса, де вже зібрався чималий гурт моїх співробітників під різнобарвними куполами парасольок.
За тиждень наважуюсь, набираю номер і чую:
- Він у лікарні. Серце. Буде нескоро.
Через місяць телефон озвався його голосом.
- Ви пам’ятаєте електричку і „Лже-Нерона”? – питаю.
Засміявся.
- Хочу Вам віддячити.
- Книга – це духовне...
- І в мене для Вас духовний подарунок. Оповідання. Про нашу з Вами зустріч.
... Потім з’ясувалося, що він – начальник дружини мого колишнього чоловіка.
Світ тісний. І все у ньому не просто так.
Таїсія Святенко,
провідний фахівець управління
соціальної адаптації та реабілітації
(м. Буча),
Газета «Університет «Україна», №1-2, 2007
P.S. Герой цього оповідання нещодавно організував збір коштів для нашої студентки Олени Лебедєвої. На її рахунок від колективу УДППЗ „Укрпошта” надійшла солідна сума.
автор: Таїсія Святенко, провідний фахівець управління соціальної адаптації та реабілітації (м. Буча)
видання: Газета «Університет «Україна», час видання: 2007
16/03/2010
- Рубрики
- Усі
- Вірші про кохання
- Громадянська позиція
- Гумор
- Духовність
- Есе
- Збірки поезії
- Лірика
- Мудрість століть
- Патріотична поезія
- Переклади
- Проза
- Спогади
- Університету "Україна" присвячується