На життєвих перехрестях. Просто так

На життєвих перехрестях

Просто так

 

Ранкова електричка мчала повз голі, непривітні лани, крізь похмурий осінній ліс, гуркотіла мостами над потемнілими річками. За вікном мрячив дощ, і на душі було тоскно.

В голові роїлись невеселі думки про швидкоплинність нашого сьогодення. Смутні, зосереджені обличчя пасажирів свідчили, що ненабагато радіснішими були і їхні думки.

Електричка зупинилась в Ірпені. До вагона зайшли нові пасажири, і в моєму купе заповнилися всі місця. Ще з тамбура молодий повненький чолов’яга почав голосно рекламувати свій товар – книгу Л.Фейхтвангера „Лже-Нерон”. Увага всіх присутніх звернулася на нього.

Не знаю, чи вигляд у мене був настільки пригнічений, чи міміка видала моє збентеження, що не можу дозволити собі таку „розкіш” ціною в одну гривню, – тільки, зустрівшись поглядом із чоловіком навпроти, ніяково посміхнулись одне одному...

А за кілька хвилин все сталося як у відомому „мультику”. Мій сусіда вже простягав мені томик із золоченими літерами: „Візьміть, дарую Вам. Просто так...”

- Я не можу прийняти дарунок від незнайомого чоловіка, – зашарілась, відчуваючи, як запалали щоки і задзвеніло у вухах, – мене це дуже зобов’язує.

- Беріть, – м’яко наполягав незнайомий.

Я була непохитною.

Посмішка почала танути на його обличчі, а в очах промайнула розгубленість.

Відчула, що своєю категоричністю ображаю людину.

- Добре. Візьму вже. Тільки за однієї умови, що обов’язково поверну Вам борг. Як хоч Вас звати і де знайти?

Свій телефон написав на папірці і разом із тим рішуче втиснув книгу мені в руки.

-              Грошей не треба.

-              Натуру? Бартер?

-              Ні.

Так ми торгувалися до самого Святошина. Пасажири з цікавістю спостерігали за нами, і їхні обличчя розцвітали добрими посмішками, від яких похмурий день ставав ніби світлішим.

 

... Мій добродій пірнув у підземний перехід і вмить загубився у натовпі. А я поспішила на зупинку автобуса, де вже зібрався чималий гурт моїх співробітників під різнобарвними куполами парасольок.

За тиждень наважуюсь, набираю номер і чую:

-              Він у лікарні. Серце. Буде нескоро.

Через місяць телефон озвався його голосом.

-              Ви пам’ятаєте електричку і „Лже-Нерона”? – питаю.

Засміявся.

-              Хочу Вам віддячити.

-              Книга – це духовне...

-              І в мене для Вас духовний подарунок. Оповідання. Про нашу з Вами зустріч.

 

... Потім з’ясувалося, що він – начальник дружини мого колишнього чоловіка.

Світ тісний. І все у ньому не просто так.

 

Таїсія Святенко,

провідний фахівець управління

соціальної адаптації та реабілітації

(м. Буча),

Газета «Університет «Україна», №1-2, 2007

 

 

P.S. Герой цього оповідання нещодавно організував збір коштів для нашої студентки Олени Лебедєвої. На її рахунок від колективу УДППЗ „Укрпошта” надійшла солідна сума.

автор: Таїсія Святенко, провідний фахівець управління соціальної адаптації та реабілітації (м. Буча)

видання: Газета «Університет «Україна», час видання: 2007


16/03/2010