Щастя, що прийшло ходою кішки

ЩАСТЯ, ЩО ПРИЙШЛО ХОДОЮ КІШКИ

(оповідання)

 

І

Осінь. Золота і похмура, сповнена щедрістю матінки-Природи і, водночас, невимовним жалем за тим, що стало минулим або і взагалі не збулося. Але довго сумувати осінь не може, адже стільки клопотів попереду – і птахів у вирій відрядити, і земельку до зими підготувати… А як віддушина – золоті та рубінові шати дерев, легесенькі ниточки-павутинки бабиного літа і жаринки жовтолисту, що танцюють.

 

Лариса мовчки споглядала всю цю красу. Їй було чому повчитися у осені. Авжеж було. Вона хотіла навчитися легко відпускати втрачені мрії, як берізка чи он той молодесенький дубок – листочки. Лариса мріяла полинути слідом за перелітними птахами до вирію – до нового життя. Та не те що полетіти – просто піти – Лариса не могла. Інвалідний візок став їй замість ніг, відколи вона, студентка-першокурсниця медичного інституту, потрапила під колеса автівки, та не простої, а «золотої» – джипа. Як це часто буває, винних не знайшлося…

Іноді, якщо людина не може зробити перший крок до нового життя або думає, що не може, то нове життя саме йде назустріч. Йде легко, тихенько, наче кішка.

 

ІІ

Ларису вважали щасливицею. Ще б пак! З першої спроби вступити до престижного ВНЗ й отримувати бажану професію лікаря! Таке не кожному вдавалося, а у неї – звичайної дівчини зі звичайної родини – вийшло! Ось і почалося нове життя – пари, посиденьки, іспити. І в аудиторіях, і в маленьких кав’ярнях Ларису завжди впізнавали – за дзвінким сміхом, яскравими зеленими очима, миловидним круглим личком, золотим кучерявим волоссям. Їй навіть пропонували спробувати себе у модельному бізнесі, але дівчина, на подив однокурсниць, рішуче відмовилася. І так би їй і далі – вчитися, знаходити друзів і, можливо, кохання, а згодом – вбратися у білий халат і прийти до лікарні.

І вона прийшла до лікарні, але – не працювати… Сонячний весняний день закінчився для неї набагато раніше…

Вона, як завжди, вийшла уранці з дому і попрямувала до університету разом із сусідкою-однокурсницею. Ішли собі дорогою, розмовляли… Раптом обличчя Ларисиної товаришки стало бліде і просто таки нажахане, а повітря розірвав крик: «Обережно! Маши!..». Останніх слів Лариса вже не почула. Усе попливло перед очима – і вулиця, сповнена машин та пішоходів, і налякане обличчя подружки.

Отямилася в лікарні, а поряд – мама. Потім – тяжкі, але необхідні слова лікаря про те, що ходити Лариса не зможе, принизливі пошуки винуватця і не менш принизливий суд над ним: машина ж його виявилася надто дорогою… А у батьків Ларисиних не було вже ні сил, ні грошей на подальші суди чи боротьбу за справедливість, – усе поглинало Ларисине лікування.

І от – Лариса у парку. Її розкішне біляве волосся зібране в коротенький хвостик, а зелені очі давно не випромінювали радість. Сукні та блузочки з міні-спідницями замінив простий, але ошатний светр і затерті, але улюблені джинси. Здається, їй байдуже, як вона виглядає. Здається, вона й живе тільки тому, що доля не хотіла додавати горя її батькам… Але життя, нове життя, часом саме робить перший крок. Іде легко, тихенько, наче кішка.

 

ІІІ

Цей парк Лариса та її мама знайшли цілком випадково. Штовхаючи важкого доньчиного візка, жінка поглядом шукала місце, де можна було б присісти. Побачивши парк, вона запропонувала Ларисі в ньому зупинитися, донька байдуже погодилася. Пізніше, коли Лариса трохи навчилася керувати своїм візком, вона вже сама залюбки поверталася в цей парк – настільки він їй сподобався. Самотній, як і Лариса. Мама водночас і боялася відпускати доньку саму на вулицю, і раділа, що Лариса, нарешті, почала хоч чимось цікавитися і відволікатися від комп’ютера, телевізора та перегляду фотографій із минулого життя.

Лариса й собі рада була хоч кудись утекти від усього і всіх – згорьованих родичів, жалісливих сусідів, спантеличених друзів. Бодай на мить. Тож раділа будь-якій можливості потрапити в улюблений парк. Там вона залишалася на самоті зі своїми спогадами, думками. Зі сльозами, які вже не треба було ховати. Щоправда, і сліз вже майже не було – тільки думки, спогади. Лише минуле здавалося дівчині більш яскравим і реальним, сьогодення було ніби заковане у сіру порожнечу, а майбутнє… Майбутнього наче і не було – дівчина просто не уявляла, як їй жити далі, про що мріяти. Тож вона воліла про майбутнє взагалі не думати.

 

ІV

Отже – осінь. Золота осінь. Лариса милувалася погожою дниною і дещо байдуже дивилася навкруги. А листочки – руді, зелені, червоні, бурі – усе кружляли і кружляли, падаючи додолу. Лариса проводжала поглядом кожен листочок. По праву сторону від Лариси вже чималенька купка нападала, руда така купка осіннього кленового листя. Раптом ця руда купка заворушилася – і з неї вискочило кошеня – руде-рудісіньке, просто таки вогненно-руде. Чотирилапий малюк вибрався з-під купки листя і почав бігати туди-сюди, гратися, ловити листочки, що падали. «Не тільки шерсть у котика вогняна, а й характер!», – сміючись, думала Лариса, спостерігаючи за іграми кошеняти. А рудий пухнастик і не думав спинятися – бігав та бігав, наче в ньому сиділа батарейка.

Лариса облишила у спокої листя і задивилася на кошеня. Воно ж, певно, стомившись, почало поглядом шукати місце, де б відпочити. Настала осінь, і все живе потребувало тепла, тож кущики та дерева, які влітку могли сховати від пекучого сонця, кошеняті не підходили. Раптом погляд блакитних очей пухнастика зупинився на Ларисі. Теплий рожевий светр і така ж тепла спортивна куртка говорили, що Лариса добре подбала про те, щоб не змерзнути. Подивившись на дівчину оченятами-ґудзиками, рудий пухнастик почав лізти вгору: спочатку видерся на колесо інвалідного візка, потім довго шукав шлях із холодного колеса на теплі Ларисині ноги і, нарешті знайшовши, вмостився у дівчини на колінах.

– Привіт, маленький! Як тебе звуть, пухнастику?! – Лариса взяла кошеня на руки, довго роздивлялася його. – То ти у нас дівчинка?! Маленька, гарнюня! – при цих словах кошеня вдячно замуркотіло і, згорнувшись клубочком, заснуло. Маленька кішечка, засинаючи, все муркотіла й муркотіла. А Лариса гладила її, гладила…

– О, а це хто тут у нас? – голос мами вивів Ларису з роздумів. На обличчі дівчини, вперше за багато часу, з’явилася усмішка, і мама одразу це помітила. Як і кошеня. – Ну що?! – продовжила вона – Хоч і клопоту багато буде, та, бачу, киця собі домівку знайшла. Тільки спочатку перевіримо у ветеринара!

– Добре, мамусю! – Лариса була дуже рада. Рада, що з’явився новий друг, що не довелося маму вмовляти. А маленька пухнаста кішечка згорнулася вогненно-рудим клубочком і мирно спала, супроводжуючи свій дитячий сон вдячним муркотінням.

 

V

Руда кішечка, якій дали ім’я Марго, або ж просто – Маргоша чи Мася, хоч і була ще маленькою, але, коли гралася, – про це знали всі! Мася швидко опанувала нову оселю, на радість Лариси; була веселою і грайливою, на радість молодшого Ларисиного брата – дванадцятирічного Віталія; і – напрочуд охайною, на радість мами і тата. Мама швидко прийняла кицю, побачивши, як вона буквально прилипла до ніг Лариси тоді, у парку. Тато трішки протестував, але то було так – для годиться, а малому Віталію одразу впало в око те, як ожила їхня похмура і тиха квартира.

З того жахливого дня, коли мама, ховаючи сльози, сказала хлопчику, що його старша сестра в лікарні і буде пересуватися на інвалідному візку, все навкруги наче завмерло. Але маленька Маргоша своєю появою перевернула дім догори дригом і додала шалено-позитивних емоцій. Лариса почала усміхатися більше, а у її молодшого брата почав з’являтися вільний час для звичайних хлоп’ячих забав. Ось так, граючись, освоюючи квартиру і гріючись в ногах чи під боком у Лариси та інших домочадців, Мася росла-виростала, ставши для Лариси пухнастою подружкою, лікаркою і… моделлю.

 

VI

Марго, руда пухнаста кішечка, граціозно потягуючись, спала на кріслі в кімнаті. Лариса, як завжди, милувалася своєю улюбленицею. Дівчина щойно відійшла від комп’ютера – завантажувала в мережу чергову порцію світлин із Маргошею. Киця, убачивши фотоапарат чи телефон, одразу починала крутитися на всі боки і приймати різні чудернацькі пози. Вона так любила позувати, що малий Віталій буквально завалив усю пам’ять на телефоні портретами Масі, та й Лариса не відставала. Життя пожвавилося не лише у квартирі Лариси, але й на її сторінках у соціальних мережах. Сумні статуси про розбиті мрії та втрачене майбутнє і чорно-білі зображення дощу чи заплаканих облич замінили яскраві фото з маленьким рудим пухнастим кошеням, потім – гарненькою кішечкою. І це не залишало байдужим нікого, під кожним фото були сотні «лайків» та десятки коментарів, на кшталт «Яке миле кошеня!:)», «Ой, яка смішнюня! J», «Справжня модель!» і т. д.

Лариса спостерігала за своєю Маргошею й усміхалася. Те, що Маргоша саме Ларисина, було видно з самого початку. Один випадок із життя був надто аж показовим. Одного разу Ларисі треба було поїхати на кілька днів, так, за словами Віталіка, Мася настільки сумувала, що днів зо два гукала і шукала господиню. Коли вона нарешті приїхала – не сходила з її рук півдня. Згадавши цей випадок, Лариса усміхнулася і почала знову згадувати своє дитинство. Не було у бабусиному дворі чи навіть у всьому селі кота, який би не побував у цупких рученятах маленької Лариси. «Ки-и-и-иця-а-а-а-а!» – це слово з вуст маленької золотокосої дівчинки було для дворових Барсиків чи Мурочок сигналом тривоги. Лариса росла, проте любила котів, як і раніше. А вони, спостерігши, що Лариса дещо підросла, вже не бачили в ній загрозу і відповідали взаємністю. Напевне, не менше, ніж котів, Лариса любила малювати. Навіть певний час відвідувала художню школу, але переїзд родини в інший район міста і відсутність схожого навчального закладу у новому мікрорайоні швидко завершили кар’єру маленької художниці. Лариса малювала, але більше для себе. Школа, а потім університет поглинали весь її час.

Двері рипнули – то Віталік зі школи прийшов – зрозуміла Лариса.

– Позич, будь-ласка, олівці та листок паперу, – попросила вона. Хлопець, хоч і здивувався, але дав – і олівці, і альбом. Маргоша продовжувала спати. Лариса крутила олівець у руці, думаючи, що б намалювати. Погляд зупинився на Масі – вона продовжувала солодко спати. Рука сама потяглася за оранжевим олівцем і почала виводити на папері лінії. Раптом Маргоша відкрила очі і вже зібралася зіскочити з крісла, проте зупинилася поглядом на Ларисі. Дівчина ж продовжувала малювати, намагаючись вхопити мінливу мить, коли киця спокійно лежала. Мася зупинилася, сіла і – завмерла. Не зводячи гарних великих зелених очей з господині, Маргоша позувала. Киця зрозуміла, що треба робити. Зайшовши до кімнати, Віталій остовпів. Хлопчик вкотре здивувався з того, яка розумна кішка оселилася у них. Маргоша не відводила очей і продовжувала позувати. Жоден м’яз на її тільці не здригнувся – кицюня знала, що треба робити. І Лариса – теж.

 

VIІ

За вікном падає сніг. Білий, лапатий, легкий. Настала зима. Ще минулого року Лариса тільки сумно спостерігала зимовий пейзаж у вікно – на візку не дуже то і вийдеш у місто, яке з приходом зими стає ще більш неприступною фортецею. Та це було минулого року, а зараз – кожен день Лариси розписаний по хвилинах. Невгамовна мама знайшла Ларисі масажиста, який намагався повернути рухливість її ногам, а ще Лариса вправлялася на тренажерах. Усе це було досить дорого, але батьки не втрачали надії повернути дочці можливість ходити, тож Лариса, мало вірячи, що з цього щось вийде, слухняно виконувала вказівки лікарів та реабілітологів.

Коли ж, нарешті, закінчувався важкий «робочий» день, вона малювала. Малювала все, що бачила: букети квітів, пейзажі за вікном, Маргошу. А кішка прекрасно справлялася із роллю натурниці, поки Лариса малювала її. Згодом, до замальовок з натури додалися сюжети, народжені фантазією чи пам’яттю. Лариса малювала місця, де колись бувала і які вигадувала. І Маргоша на її картинах опинялася то у весняному саду, то у кімнаті принцеси. Олівці Лариса давно замінила на акварельні фарби і вже подумувала про олійні. Батьки, бачачи, що дівчина серйозно ставиться до малювання, намагалися у всьому їй допомагати. Одного разу у квартирі пролунав телефонний дзвінок, що круто змінив її життя.

Віталій, 12-річний хлопчик, ніяк не міг натішитися, що його старша сестра виявилася такою талановитою. Дорослі, правда, говорять, що з талантом народжуються, проте раніше він майже не бачив, щоб Лариса тримала в руках бодай олівець. А тут – такі гарні малюнки і картини! Хлопець ледве умовив дозволити взяти кілька з них до школи, щоб похвалитися перед однокласниками. Але малюнки побачили не лише учні 7-Б класу. За кілька днів у квартирі Лариси пролунав дзвінок:

– Доброго дня! Мене звуть Катерина, я представляю громадську організацію «Крила душі», – сказала жінка у слухавку спантеличеній мамі і продовжила: «Моя донька навчається з вашим сином в одному класі. Я приходила до школи в деяких справах і познайомилася з вашим Віталіком. Малюнки Вашої дочки просто чудові! Вона повинна взяти участь у нашій виставці до Міжнародного дня інвалідів! Подумайте. Це для неї – шанс!».

 

VIІІ

Київ. 3 грудня. Виставка творів митців із інвалідністю. Серед розмаїття вишивок, виробів із бісеру чи природніх матеріалів, картин, в’язаних чи плетених речей примітно вирізнялися картини Лариси, а з них на глядачів дивилася вона – кішка Марго. Руда пустунка, граціозна красуня. Люди не могли відвести очей від полотен Лариси і від самої дівчини. Вона ж була щиро здивована, що навколо, буквально поруч, живе так багато людей із інвалідністю – на візках, із милицями, незрячих… Ні, вона знала в минулому житті, що є такі люди, просто, як і багато звичайних людей, не помічала їх. Дівчина була здивована, що має у собі бодай якийсь талант. А присутні просто не відводили очей від її картин. З нею знайомилися: ось під’їхала на візку симпатична брюнетка з короткою модною стрижкою. Поговорили. Виявляється – колега по нещастю. А ось – русява дівчина, не менш симпатична, теж на візку, але – від народження. Дівчата говорили й говорили…

– Доброго дня! Можна поставити кілька запитань? – увірвалася до розмови дівчат журналістка з мікрофоном у руках – Я з телеканалу…

І посипалися запитання. Про творчість, натхнення, життя. І Лариса розповідала. Розповідала про те, як опинилася на візку, як прийшла до малювання:

– Моя Маргоша мене врятувала. Уявляєте? Вона сама мене знайшла! Я гуляла у парку, а тут – руденьке, буквально, вогненно-руде кошеня. Воно залізло мені на руки – і з тих пір ми не розлучаємося! А як вона позує – ви б бачили!.., – коли мова йшла про Марго, Лариса могла говорити годинами. – Маргоша, щойно її візьмуть на руки, вдячно муркоче. Вона дякує мені й батькам, за те, що ми її забрали з вулиці, за те, що вона має дім, ім’я, врешті-решт. Вона любить мене. Знаєте, коти не виставляють свою любов на показ, вони просто люблять. І все!..

– Привіт! Любиш котів, так? – із посмішкою заговорив незнайомець. Лариса здригнулася й обернулася. І побачила Його. Високий, гарної статури, русявий. Милиці, здавалося, були частиною його образу. Його блакитні очі дивилися просто на дівчину. А нові подружки, зметикувавши, що стали дещо зайвими, тихенько відійшли. Хоча брюнетці при цьому довелося буквально відтягувати русяву зі словами: «Валимо, вони й самі впораються!»

– Т-так… люблю…, – красномовність як рукою зняло, Лариса ніяк не могла дібрати потрібних слів.

– Ну, то давай познайомимося, колего! Я – Юра, – представився незнайомець і простягнув руку.

– Л-ларис-са… Приємно познайомитися! – дівчина нарешті усміхнулася. – А хто у тебе? Кішка?

– Та ні. Мій Васьок – жирний сірий котяра! До твоєї красуні йому далеко, але ж класний який, зараза! Як гляне у вічі, так і тануть усі, особливо моя бабуся. І прощає шибенику все!

Лариса засміялася.

– Знаєш, – сказала вона – а я і не думала, що ця крихітка так змінить моє життя! Подумати тільки! Я, може, і забула вже, як любила котів і як охоче малювала. А вона прийшла – і все!

– Як я тебе розумію! – серйозно сказав Юра – Мій шибеник знайшов мене сам. Я був у не найкращому стані – довго розповідати чому, – і він, манюнчик, полюбив мене, знаєш, такого, яким я тоді був – хворого, самотнього невдаху… – Юра помовчав трохи, ніби вгамовуючи давній біль. Лариса мовчала у відповідь.

І в цьому мовчанні було багато. Вони ділилися своїм болем, який не можна вимовити словами, своїми мріями, що здавалися нездійсненними, якщо про них сказати…

Зустрілися двоє. Вони знайшли одне одного і вже не відпускали. Звичайно, до щастя було ще йти та йти. Оточуючі, та навіть і рідні, не могли зрозуміти простого людського щастя, яке не обирало, до кого прийти – чи до людей, як-то кажуть, «із особливими потребами», чи до звичайних дівчини та хлопця. Але вони йшли до свого щастя. А поруч – янгол. Пухнастий, на чотирьох лапках, із проникливими зеленими очима…

Щастя йшло до Лариси маленькими кроками. І прийшло – легко, тихенько, неначе кішка.

 

ПАТРА Світлана,

випускниця Університету «Україна» (2013),

спеціаліст з видавничої справи та редагування,

журналіст-фрілансер Імідж-центру Університету «Україна» 

автор: ПАТРА Світлана, випускниця Університету «Україна» (2013), спеціаліст з видавничої справи та редагування, журналіст-фрілансер Імідж-центру Університету «Україна»

видання: Літературний альманах "Горлиця" №2, 2014, час видання: 2015


01/02/2015