Якір (оповідання)

 

30 листопада 2014 року

 

Рука ледь простягнулася за парапет. Мляві пальці випустили недопалок цигарки. Маленька іскринка пірнула вниз і розчинилась у нічному мороці.

Він провів зникаючий вогник очима. Пітьма і світло, одвічні супротивники. Цього разу темрява виграла із беззаперечною перевагою. Та будуть й інші сутички. Будуть, але не за його участі. Він свій головний двобій уже програв. Програв, як та ні на що не здатна цигарка.

Вже давно йому ятрило душу, та все якось не було часу поговорити. Отак сісти і поговорити відверто з душею тет-а-тет – що її, сердешну, гризе? Мабуть, сьогодні їй увірвався терпець. Втомилася душа чекати тієї розмови. Втомилась і вирішила сама повідати наболіле.

Коли він повертався з фірми, проїжджав повз цирк. Біля входу юрмилися чоловіки й жінки. За руки і на руках вони тримали дітей. Не було в тому нічого незвичайного, та душа раптом сіпнулася з такою силою, що ледь керма з рук не випустив. «Мерса» повело вправо, затим кинуло різко вліво – він насилу вгамував оскаженілу машину. Засигналили менш породисті співбрати його залізного рисака. Полилася лайка, від просто невдоволених вигуків до відвертого мату.

Йому до того не було ніякого діла. З'їхавши з шосе, він вимкнув двигун. Поклав голову на підголовник, міцно заплющив очі. Невдоволені водії вже мчали повз, інцидент було вичерпано.

– Чого це ти раптом? – розгублено спитав він незнати в кого.

Йому відповіли. Говорила стомлена мовчанкою душа:

– Очі розплющ. Подивися, що мав і бездарно втратив.

– Заткнися! – рявкнув він зі злістю, проте повернув голову і подивився у бік цирку.

Чоловіки й жінки весело перемовлялися, діти із явним задоволенням ласували – хто морозивом, хто солодкою ватою, а хто й великими червоногарячими півниками на паличці.

– Ну і?.. Теж мені, диво. Стоять копійчані людці, діти їхні радіють тим дурнуватим півникам, як найбільшому у світі щастю...

– Оль...га, – тишком нагадала душа.

– Я сказав, заткнися! – крикнув він на увесь салон автівки, вже навіть не намагаючись приховати лють. Молоді люди, що якраз минали його машину, здивовано озирнулись і пришвидшили ходу.

Рвучко послабивши краватку, він почав глибоко дихати, намагаючись заспокоїтися:

– Що мені до Ольги? Дурепа-дівка. Мала все, що могла забажати, та проміняла безхмарне життя на нікчемне існування!

– Ти справді давав їй чимало, та ж як щодо любові, щастя?

Згадай:

«– Тигрику, давай увечері підемо до...

– Не можу. У мене сьогодні зустріч із... І-це-дуже-важливо».

«– Любчику, куди ти? Сьогодні ж річниця нашого весілля!..

– Га? Так-так. Слухай, вибач, але на фірмі аврал, моя присутність конче необхідна. Відсвяткуємо завтра, гаразд?»

...А наступного дня ти на цілий тиждень поїхав у справах до Лондона. Ви тоді так і не відсвяткували...

– Не міг я. Бабло робив! Щоб вона... вона мала все найкраще!

– Мабуть, це не було для неї найважливішим, – сумно проговорила душа. – Інакше, чому б вона тебе покинула?

– Чого покинула? – процідив він крізь стиснуті зуби. – Бо дурепа, яких світ не бачив. Напевно, тепер шкодує.

Душа змовчала, і це розлютило його ще більше:

– Ну, давай, скажи, що я неправий!

– Ти неправий, – смиренно виконала його побажання душа. – Ти заможний, та що з того? Будинки – хай найдорожчі, машини – хай найрозкішніші – любити не вміють.

Він знову глянув у бік цирку. Всі відвідувачі, очевидно, вже всередині. Лише біля каси якийсь дідуган і дівча років п'яти, мабуть, онука. Дівчинка наполегливо тягнула діда до цирку, а старий жмотяра ніяк не йшов, щось їй пояснював, сумно хитаючи при цьому головою.

Він запустив таку лайку, на яку, мабуть, неспромігся б і його покійний братик, знаний у вузьких колах як Шуруп. Затим виліз із «мерседеса» і підійшов до каси:

– Пару білетів, – холодно кинув касирці, лютуючи, проте, на себе.

– Нема, – так само холодно відрубала прищава дівка років вісімнадцяти, навіть не звівши на нього очей.

– Два білети, – повторив він. Сказано було так само, як і першого разу, але реакція касирки була не в лад попередній: злякано чимось там зашарудівши, вона простягла два квитки:

– Ось, тримайте, будь ласка, – ще й звабливоусміхнутися спробувала, шмаркачка...

Він кинув у віконце гроші і, забравши квитки, тикнув їх дідові:

– На, антикваріате. Зводи дівча на клоунів подивитися. – І, не слухаючи вдячне бурмотіння розгубленого старця, відійшов.

Минаючи своє авто, не зупинився навіть, щоб двері замкнути. Та й навіщо? Хай тільки хто спробує поцупити. Розумникам швидко руки-ноги місцями поміняють.

Куди далі? Байдуже. Душа каже, що його життя – це повна безвихідь, що на сході, що на заході, півдні чи півночі. То яка різниця, куди йти?

– Чуєш, душе? Тебе питаю.

Мовчить. Зробила свою справу і причаїлася. Чекає, підла... На що?

Стоп-стоп-стоп! Ця душа... вона все ж таки... моя. Тож, якщо погана вона, то... і я тоді...

Стемнішало на небі. Стемнішало на вулицях і в людських оселях. А він усе ходив містом, доки зупинився на цьому мосту.

Витягнув з пачки останню цигарку, трохи потримавши її в руці, запалив.

Вітер. Не рвучкий, не злий. Легкий-легкий. Сумний і якийсь розгублений, ніби теж втратив щось важливе. Цікаво. А чи може вітер втрачати?

Цигарка догоріла і відправилася за своєю попередницею. Яка щаслива. Навіть у безпросвітний морок падає хоч і маленькою, та все ж іскринкою. Нескореною падає. А чи зміг би так я? Стрімко нестися до забуття і не боятися?

Він поставив ногу на невисокий парапет.

Раптом поруч зашаруділо. Озирнувся. Не далі ніж за метр від нього сиділо пошарпане цуценя. Він заніс був ногу з парапета, щоб, за давньою звичкою, врізати по псині – і не зміг.

Опустився на коліно і зазирнув у сумні розумні очі. Узяв цуценя на руки, не зважаючи на те, що замурзається недешевий піджак.

– Ти диви, майже як Плуто із Міккі Мауса...

– Тяв, – погодилося з таким визначенням худоребре створіння і лизнуло в щоку.

«– Будинки – хай найдорожчі, машини – хай найрозкішніші– любити не вміють».

– Ти про це казала, га, душе?

Душа знову промовчала, та він уже й не чекав на відповідь. Відповідь уже дало маленьке чотирилапе створіння, що з такою довірою ткнулося своїм прохолодним носом йому в шию.

– Ні-і-і. Живий я ще, – прошепотів він. – Не час і не сила темряві огортатися довкола мене. Ще поборемося. – Він почухав Плуто за подертим вухом.

Небосхилом покотилася зірка – треба загадати бажання. Чого він бажав раніше? Грошей, фортуни у бізнесі – що, в принципі, одне й те саме.

– Принеси щастя, зірочко.

Він ще раз поглянув із мосту вниз. Невже і справді стрибнув би? І сам собі відповів:

– Якби не Плуто, так.

Вмирати не страшно. Страшно бути мертвим за життя.

 

* * *

Життя – як вічний знак питання:

Політ, падіння, успіх знов,

Рішучі дії чи вагання,

Аби не наламати дров.

 

Життя – то яблуні цвітіння,

То бджоли, що летять на цвіт.

Малого хлопчика стремління

Руками охопити світ.

 

Життя – то віра у прекрасне.

І хоч, буває, щось болить,

Зустрінеш вранці сонце ясне...

Живий – яка солодка мить!

 

Геннадій ГОРОВИЙ

автор: Геннадій Горовий

час видання: 2014


30/11/2014