Рідна осінь

Рідна осінь

(нарис) 

 

ДАВИДЕНКО Марина,

студентка 3 курсу заочної форми навчання

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Видавнича справа та редагування»

 

Здається, осінь так, як ні одна інша пора року, може зворушити тебе зсередини, дати відчути сповна саме цю хвилину, ці секунди, коли вдихаєш її запах. Із кожним новим подихом щось мліє всередині. Серце наче завмирає, щоб вслухатися в тишу, щоб в цю тишу змогла поринути душа. Поринути і залишитися надовго в такому сокровенному для тебе просторі…

Тихий шелест високої розлогої берези наспівує найніжнішу мелодію для всього подвір’я. Легкий та холодний вітер одним пронизливим подихом зірвав ошатне вбрання берізки, перетворивши його на золотий килим для вже охолодженої землі. Цією ж пронизливістю вітер дібрався й до моєї оголеної душі, заторкнувши в ній струни щастя, і змусив мене, заплющивши очі, посміхнутися.

Мою осінню насолоду обірвав голос кумедного грайливого пса, прив’язаного біля сараю на не надто довгий ланцюг. І я, розплющивши очі, неквапливо пішла подвір’ям. Охайна біленька хатинка – господиня двору – в задумі дивиться на шлях: чи хто прийде? чи хто приїде? Та тільки зграя відлітаючих журавлів призупинилася в небі. Прокружлявши над самотньою домівкою кілька хвилин, дзвінко курликаючи, немов обіцяючи обов’язково повернутися, полетіли ген за обрії та невдовзі зникли на тлі блакитного полотна.

Праворуч, під боком хатини, на городі, притулившись одне до одного, ведуть душевну розмову два товариші – дозрілі гарбузи. Таке враження, наче грайливе сонце та настирливі горобці, що прилітають їх провідати – все, що потрібно їм для вдалого дня.

По іншу сторону хатки – невеличкий літній сад, що завжди дарував найсолодші плоди для своїх господарів. Сьогодні в ньому господарює сусідська курка, шукаючи поживу для свого виводка. Старенька бера, що попід давнім парканом уже повністю скинула пожовкле вбрання. Лише декілька останніх стиглих, налитих соком грушок висить на сухих гілках, крізь які пробиваються холодні промені сонця. Знову раптовий поштовх вітру вмить зірвав найважчий плід дерева, і налита груша, падаючи, накололась на гострий сучок, що стирчить із землі. Через дерев’яний паркан, який відгороджує подвір’я від загальної вулички, перехилились яскраво-багряні та рожеві жоржини. Вони, як талісман осені, старанно бережуть кольори тепла та любові, бо ті немов збираються до втечі.

Осінь, тому вечірній час настає швидше. Повітря стає злегка морозним, і мені захотілося зайти в натоплену хату, тим паче, що з димаря вже йшов дим, який так і манить забігти в теплу кухню, де на столі стоїть щойно вийнята з печі картопля. Сидячи біля столу в цілковитій тиші, в якій нема нікого, окрім мене, світлин бабусі та ще декількох близьких людей, яких уже немає поруч, відчуваю опіку рідних очей. Відчуваю тепло, накопичене тут роками.

Надворі знову озвався пес. У моєму серці промайнула якась надія. Може, хтось завітав у гості?...

Гостем пізнього осіннього вечора став місяць. Він стояв просто навпроти дверей. Яскраво-помаранчеве коло на фіолетово-синьому небі над високим, густим рядом посохлої кукурудзи змусило затамувати подих. Я вийшла і стала в центрі двору. Піднявши очі догори, оглянула весь обрій наді мною. Раптом мій погляд зупинився на відданому погляді рудого друга. На якусь мить здалося, що він розуміє мої почуття, як ніхто інший. Я стояла в одному лише в’язаному светрику під темним високим осіннім небом, під ногами гуляла прохолода, а всередині кипів вулкан гарячих емоцій. Відчулася термінова потреба глибоко вдихнути найчистіше, найприємніше у світі повітря. Коли мої груди наповнилися цим бальзамом, очі стали вологими, вії мимоволі моргнули і по холодних щічках покотилися гарячі сльози…

Умить відчулося невелике полегшення – моя душа вирвалась у рідний простір.

автор: Давиденко Марина, студентка 3 курсу заочної форми навчання Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», м. Київ, спеціальність «Видавнича справа та редагування»

час видання: 2014


27/01/2014