На вступному іспиті до університету

На вступному іспиті до університету

(новела)

 

НІКІТІН Артем,

студент 2 курсу Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

 

Їхня перша зустріч сталася невипадково. Можна сказати, що це доля звела їх. Як ви вже здогадалися, ця історія буде про двох закоханих. Не зовсім двох, напевне, про одного з половиною.

Перше їхнє знайомство сталося ще на вступному іспиті до університету. Аудиторія напівпорожня, гість творчого конкурсу вже дочитує свої вірші. Саме в цей час сюди «залітає» він. Непрасована сорочка впадала в око, волосся стирчало у різні боки, захеканий подих увиразнював той факт, що бідний поспішав, але все ж таки не встиг на початок. Доречі, звали його якось просто: Глібом. Зайшовши до аудиторії і вибачившись за своє запізнення, не роззираючись по боках, сів біля якоїсь дівчини. Перед тим, як розпочати сам іспит, екзаменатор запропонував усім здати йому свої роботи, грамоти, нагороди. Звісно, у Гліба не було нічого. Не через те, що він – бездарний і нічого ніколи не писав, а через те, що просто усе забув дома: занадто поспішав. Його сусідка встала і з посмішкою дістала цілу папку своїх збірок віршів і оповідань. Звісно, за це абітурієнти отримують додаткові бали. У Гліба відвисла щелепа (ну, майже): «Така гарна дівчина і така розумна». «І такі бувають», – подумав він. I дійсно, її твори навіть у газеті друкували. Роздумувати далі про те, які тут гарні дівчата, часу вже не було, починалася найвідповідальніша година у житті.

Тиша. Початок іспиту. Усі починають писати. Хтось піддивляється в інтернет, хтось у книгу, усі, крім нього. Гліб не хоче списувати, він хоче чесно усе написати, адже який із нього буде журналіст, якщо він свій перший серйозний твір спише? I, як то часто трапляється, до нього прилинуло натхнення, нізвідки, неначе сам Бог прагнув допомогти йому. З ідеєю він визначився, а ось із граматикою у нього проблеми. Не довго думаючи, Гліб із посмішкою на обличчі обережно, щоб не відігнати думки сусідки, питає її: «Не підкажеш, як правильно пишеться «де-не-де»?». Вона відповіла йому з посмішкою, і такою ніжною, що у Гліба неначе серце стало. Натхнення почало надходити ще з більшою силою. Увесь іспит Гліб перепитував щось, і сам не знав, чи то він питає через те, що не знає, чи через те, що вона неймовірно гарно усміхається. Уклавши в кожне речення свою душу, Гліб із гордістю здає твір і спокійно йде додому, де тепер із нетерпінням буде чекати результату. I ще дещо він не забуде, напевно, ніколи, – її посмішку.

Минув місяць. Гліб успішно склав іспит і вже 1 вересня іде до університету на свято. Усю дорогу він думає лише про одне: «Зустріти б ту незнайомку!» I зустрічає! Хоча… знову запізнився. Напевно, у нього така карма, що поробиш. Коли зайшов в аудиторію – одразу зустрівся поглядом із тією дівчиною. Усі місця були зайняті, адже у невеликий зал зійшлися усі першокурсники. Підійшовши до неї, Гліб люб'язно попросив дозволу сісти поряд. Вона залюбки трохи посунулася.

Серце у Гліба  завмерло, а дівчина стала розповідати про себе, що сама вона з Києва, тут народилася і завжди жила. І зараз проживає з рідними і кішкою Асею в однокімнатній квартирі. Любить своє місто.

У ній було щось незвичайно ніжне і жіночне, власне, через те «щось» і закохався у неї наш герой. Русяве волосся, маленький носик і чарівна, незабутня посмішка, яку, як уже я казав, ніколи не забуде він. Її маленька фігурка нагадувала грушку і, подібно до грушки, здавалася казковою. Ім'я вражало витонченістю: «Марія» – так звали її. Така ніжна і тендітна! Незважаючи на це, вона вже доросла, самостійна жінка, яка знає, чого хоче у житті. Гордість − не єдиний її недолік, Марія − надзвичайно добра і тому довірлива. Не раз мала проблеми через це.

Після двох годин безперервних побажань викладачів і адміністрації гарно навчатися, стомлені студенти-першокурсники починають виходити з аудиторії. I тут Гліб наважується заговорити з нею, можливо, запропонувати прогулятися. Залишалося лише знайти її, адже в такому натовпі тяжко самого себе не загубити. Вийшовши у коридор, він починає поглядом шукати її, але не знаходить. Він починає бігти на вулицю і, щойно вибігши, ловить поглядом її постать. «Мені пощастило», – промайнуло в думках. І він швидко пішов за нею. Закоханий хлопець був упевнений, що знайшов її, адже пригадує це пальто. Підійшовши ззаду, злегка поторкав за плече. Незнайома дівчина здивовано повернулася і побачила ще більш здивоване обличчя юнака. Він помилився, обізнався. Розчарування майже вбило його. Пригнічений, він їхав додому, не знаходячи собі місця, але його тішило одне: «Ми ще побачимося».

Йому пощастило більше, ніж він сам того хотів. Вони навчалися в одній групі. Із часом вони познайомилися і почали товаришувати. Але остаточно зрозуміти свої почуття Глібу допоміг один випадок. Якоїсь середи замість двох пар було вікно, викладач захворів, здається. Був ранок, а на перші пари ходить не так багато людей. У той день усі розбіглися, а в аудиторію прийшло лише двоє. I, як ви вже здогадалися, це були наші герої. Вирішивши, що під аудиторією сидіти нудно, вони пішли поснідати, адже вдома не встигли. В університетській кав’ярні печуть чудові пиріжки з картоплею. Так от. Усівшись зручніше, вони почали розмову ні про що, не помітивши, як стали розпитувати одне про одного. I якось мимоволі перейшли до серйозних тем.

Марія розповідала йому про свою нелегку долю. Про те, які проблеми у спілкуванні мала у школі, про вітчима, який недолюблює її, про інші проблеми. Але вона не скаржилася, вона пишалася, що поборола усі ці негаразди. У школі, наприклад, її ніхто ніколи не любив, а навпаки, її принижували і насміхалися. Як вона сама казала, вона була «білою вороною». I Гліб розумів її, як ніхто інший. Він і сам був таким, але про це він промовчить, бо вона ще подумає, що він − тонкосльозий, не мужчина (врешті, цього він боявся більш за все). Та ось уже закінчується пара, і час іти на інше заняття, а так не хочеться. Хочеться ще хоч хвилинку послухати її, помилуватися цією усмішкою.

Він знав, що подобається Марії. Це було видно із усієї її поведінки щодо нього. Тому і запропонував їй сходити на прогулянку. «Це був чудовий вечір, – згадує він. – Я змерз, але не відчував холоду, щось зігрівало мене». Марія розповідала, що ніколи не кохала нікого, та й її ніхто не кохав. І в кохання вона не вірить: це – лише вигадка, ніякого кохання на світі нема.Її слова його прикро вразили, але він згадав усе, що чув про її життя, про те, що вона пережила і скільки витерпіла. Звісно, це трохи бентежило юнака, але він не втрачав надій: усе ще попереду.

Із кожним днем він усе більше закохувався у неї. Але не знав, як сказати їй про свої почуття. Гліб так і не наважиться їй нічого сказати, а вона, така ж закохана у нього, буде усміхатися і тішити бідного хлопця своєю чарівною усмішкою…

автор: Нікітін Артем, студент 2 курсу Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», м. Київ, спеціальність «Журналістика»

час видання: 2014


27/01/2014