Моя мама

МОЯ МАМА

(Творчий нарис)

 

«…Ніщо не вічне, тільки матері,

Уже й тоді, як нікому стрічати,

Допоки сонце сяє на вгорі,

У кожного живе у серці мати…»

 

Скільки людей, життів і доль у цьому великому світі − різні, несхожі, особливі. Та є те, що єднає їх усіх, незалежно від країни, мови чи кольору шкіри. Те, що залишиться сталим через тисячі поколінь, те, що прийшло незмінним до нас від далеких предків. Це – мати, начало життя кожної людини.

Це слово від часів Вавилонської вежі донині звучить майже однаково для всіх народів. Грецька, англійська, баскська, болгарська, валлійська, угорська, голандська, ірландська, іспанська, італійська, німецька і безліч інших мов, на яких люди промовляють однаково ніжне, ласкаве і рідне «мама».

І в звуках цих проступають тепло і тиша лона, її голос, що звучав ніби голос самого Бога у затишній темноті, даруючи нам відчуття того, що нас, маленьке зернятко, іскорку нового життя, вже чекають і люблять. І перший дотик її ніжних рук, що заступає від цього ворожого і незнаного світу, її колискова, ця співанка-казка, цей оберіг нашого дитинства. «Мамо» − це слово стало гаслом наших звершень і перемог; її ми кликали, коли нам удавалося вперше вилізти на стілець, коли ми робили свій перший бантик на черевиках, коли отримували своє перше «відмінно».

Ми вивчаємо всі відтінки її усмішки все своє життя – зажурену усмішку, коли вона проводжає нас у дорогу, привітну, коли зустрічає за святковим столом, зі сльозами радості, коли благословляє нас під вінець. Вона так багато може сказати одним лише зітханням чи просто поглядом. І як часто ми не відважуємося сказати їй про свою любов, про вдячність, заміняючи всі ці мільярди слів одним-єдиним…«мамо». Та вона розуміє, прощає, любить.

«Мамо» − це не просто звертання, це формула чистої любові, це рівняння, на якому тримається Всесвіт. У цьому слові зійшлися воєдино всі найсвітліші людські почуття, все те справжнє, що тільки і має сенс, усе те, чого ми маємо навчити своїх власних дітей.

Мати − це золота амфора, наповнена любов’ю, із якої росте дерево життя. Не однієї конкретної людини, а всієї Землі. Вона дарує нам найбільше диво цієї планети – любов. Ні, не тільки свою, материнську, а всю любов, яку знає світ, – вона дарує нам здатність любити. Чи то людину, чи то життя, чи свою країну і свою дитину.

А життя іде – невпинно, розмірено, невблаганно. І ми помічаємо промінці зморщок, пляшечки ліків, до ранку увімкнене світло. І від цього стає сумно, і згадуємо, скільки разів нам болів лише пальчик, а їй серце…

Мамо, чи пам’ятаєш ти, як була молодою? Як у дитинстві вчила мене плавати під гарячим кримським сонцем, пам’ятаєш, мамо, як синє небо спадало на білі баранці хвиль і як усе було просто і легко у цьому світі? Чи пам’ятаєш, мамо, пар над гарячою картоплею у травневий фіолетовий вечір, усю родину на ґанку і пахощі квітучих вишень? Ти пам’ятаєш, яким ще блискучо-бузковим було твоє волосся? Чи пам’ятаєш, як уперше проводжала мене з дому в незвіданий світ юності, і очі твої промовляли «люблю і чекаю»? Ти пам’ятаєш… Ці спогади перебираєш ночами, коли сон десь блукає, коли вітер осінній до землі пригинає дерева, і так жалібно гудуть дроти електромереж. Мамо, давай із тобою разом згадаємо все з початку – з того першого-першого дня, з того першого-першого крику. Розкажи мені, мамо, я послухаю, пригорнувшись до тебе, як у дитинстві.

І поки живі батьки, ми можемо бути дітьми – вони заступають нас від Вічності. Як тільки батьки відходять, ми залишаємося з нею віч-на-віч, і вона вдивляється нам в обличчя, і ми відчуваємо усю її безмежність.

Мамо, чи встигну я повернути тобі всю ту любов, яку ти даруєш мені щодня? І я знаю, що вона не зникне без сліду – навіть коли ти вже будеш не тут, вона буде зі мною, вона продовжиться у вогнику свічки у храмі, і ти будеш дивитися на мене люблячими очами сумної Марії…

 

Оксана Ковальчук

(студентка 2 курсу заочної форми навчання

спеціальності «Журналістика»)

 

 

 

 

 

 

 

автор: Оксана Ковальчук, студентка 2 курсу заочної форми навчання спеціальності «Журналістика»

час видання: 2013


25/04/2013