Як я втратила ілюзії (дівочі есеї)

Як я втратила ілюзії

(дівочі есеї)

 

БІРУК Наталя,

студентка 4 курсу денної форми навчання

спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність»

Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна»,

село Замшани, Ратнівський район, Волинська область

 

В одному великому замку жила вродлива, добра, маленька принцеса. Її усі любили, вона зростала здоровою і щасливою.

Якось дівчинка пішла на прогулянку в сад. Він зустрів її зимовою казкою. Дівчина пильно спостерігала за сніжинками, які метушилися біля рук, і кожна хотіла розтанути на її долоні. Та ось принцеса побачила одну, не схожу на інші, яка тікала за вітром і перелітала стіну навколо замку, переступила межу між уявою та реальністю. «Куди вона?! Почекай! Я тебе чимось образила?!» – слова полетіли вслід за сніжинкою, такі щирі і зовсім наївні покотилися на глибокий сніг, який ще спав і зовсім не хотів нічого пояснити. Не чекаючи на відповідь, дитина перелізла через стіну безтурботності, ілюзії до юнацького максималізму. І там було непогано, але не так, як у замку…

Я теж сиділа біля стін замку, таких близьких до пам’яті і таких далеких від дитячої ілюзії, але, щоб хоч трішки бути ближчою до неї, я вигадувала собі багато історій, записувала їх, і навіть, десь глибоко в серці, готова була повірити кожній із них. Як сказав Вільям Шекспір, «життя – театр, люди в ньому – актори». Щоб життя не було занадто буденним, важким, варто хоч на хвилинку уявляти людей навколо справжніми героями, ілюструвати в душі кожен учинок, слово. Ілюзія не втрачається, напевно, зовсім… Вона трішки видозмінюється і впускає до себе більше раціональних думок. І хто знає, як саме і де, в які хвилинки дійсності ілюзії знайдуть потім місце під сонцем, на вістрі вічності…

Початок тижня

Я довго не могла заснути тієї ночі. Дрімала, снилися якісь жахи. Виходила на вулицю попити чаю. Кажуть, подихаєш свіжим повітрям, легше заснеш. П’янкий запах лимону з горнятка зачепив душу, і по тілу розійшлося приємне тепло. Я дивилася на зорі, а в думках лишалося лише одне: завтра понеділок, на навчання…

Година пізня. Чому ж я не можу заснути?.. І тоді я помітила одну цікаву закономірність, яка властива, напевно, сучасним студентам. Коли вихідні – хочеться прокинутися раніше, стільки планів на відпочинок. Один із них – просто повалятися в ліжку. Коли ж знаєш, що потрібно на пари, – завжди важко вранці прокидатися. Та справа не в цьому! Починаю кожен ранок із кави, по годинах планую час до кінця дня, розумію, що потім, можливо, чекає безсоння. Як слушно зауважують лікарі, сон повинен бути достатнім. Добре, коли бажання поспати довше можна виправдати розумними порадами. Сон повинен бути достатнім?! Смішно таке казати студентові.

Зараз майже третя година ночі, але мій годинник трішки відстає. Я знаю, я впевнена, що свій ранок понеділка я почну з чашечки гарячої кави о сьомій ранку. Як і всі студенти, сонна буду їхати на пари, прокидатимуся в маршрутці, і вже в університеті відкрию очі, одягну свою звичну щиру усмішку. Тому що це моя сходинка до майбутнього: до улюбленої професії, до моєї самодостатності, про що кожен, без сумніву, мріє. Сон, такий солодкий, тішить нас своїми казками. Казкова реальність. Сплять люди-сови, люди-солов’ї… До завтра…

Я слухаю…

Ця осінь уже здається аж занадто довгою. Завжди однаковий колір неба, прозоре повітря, яке не можна побачити, торкнутись, а лише дихати ним. Так банально, так передбачено… Але саме ця, на перший погляд, нерозважлива пора, у найдовші будні, дні від понеділка до п’ятниці навчила мене слухати. Спочатку мовчати, а тоді слухати.

Кажуть, «існує тільки один спосіб стати хорошим співрозмовником – уміти слухати». Слухати можна музику, природу. Навіть, як би це кумедно не звучало, якщо ти затятий романтик, – тишу… Люблю слухати тишу, вона не зраджує, не розчаровує, не обманює, як люди.

Завтра зустрічаюсь із однокурсниками. Після вихідних, зазвичай, усі багато розповідають про себе. Я слухаю…

З собою про себе…

Відчуваєш торкання легкого весняного вітру? Чому ти ховаєшся від нього, піднімаючи комір? Чому не даєш торкнутися свого обличчя, пограти волоссям, принести в твоє серце зміни… Чому хмуриш брови й обертаєшся до нього спиною… Чому втікаєш, сховавшись у своїй кімнаті, думаєш, що сховалася від його поривів, а значить, залишила своє серце у спокої і безтурботності…

Але ж це тобі тільки здається… Ти ж знаєш, що не можна жити без вітру, у спокої і злагоді лише з самою собою. Це ж зовсім не те, чого ти хочеш, не те, до чого ти прагнула всі ці роки, не те, від чого треба ховатися… Ховатися треба від самотності…

Ти визирнеш зі свого панцира, сподіваючись, що немає вже того бунтівника, який приносить тривогу в твоє серце, порушує спокій і самотність… а його справді немає і, можливо, більше не буде… Ти заспокоїшся, пекельна спека висушить навіяні ним почуття, вони сховаються під опале листя і для надійності накриються снігом. І тільки тоді ти відчуєш себе по-справжньому самотньою… Відчиниш вікно, щоб прийшло у твій дім щось нове! Увірветься старий знайомий і переверне усі сторінки й папірці, які ти так старанно і довго складала…

Тож не ховай посмішку, зізнайся собі, що ти його чекала, потребувала його…

Ось чому він повернувся…

автор: БІРУК Наталя, студентка 4 курсу денної форми навчання спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна», село Замшани, Ратнівський район, Волинська область

час видання: 2012


11/12/2012