Віра (новела)

Віра

(новела)

 

ЛІТВІНОВА Тетяна,

студентка 1 курсу денної форми навчання

спеціальності «Журналістика»

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна»,

село Старі Петрівці, Вишгородський район, Київська область

 

Був теплий весняний день: на деревах розквітали бруньки, сяяло сонечко, співали пташки за вікном, люди поспішали хто куди – у той час, коли у пологовому будинку от-от мала народити молода жінка. Палата була порожня, сонячні промені проходили крізь білу штору і простягалися до ліжка породіллі. Її тіло палало. Бліде обличчя не всміхалося, воно морщилося від болю, який завдавала ще ненароджена дитина. У палату увійшов лікар, який запитав: «Ну, що, народжуємо?»…

Пологи пройшли успішно. Прийшовши до тями, молода жінка навіть не запитала: кого вона народила (хлопчика або дівчинку). Жінка одразу поцікавилася, що їй треба підписати для того, щоб відмовитися від дитини.

Народилася дівчинка. Вона була пухкенька, рожевощока, з маленьким відрослим волоссям русявого кольору; її маленькі оченята, які не розуміли, що з нею коїться, були напрочуд веселі та безтурботні; маленька посмішка, яка не сходила з обличчя, змушувала посміхатись усіх оточуючих. Дівчинку назвали Вірою. Її доля вже вирішилася – вона мала поїхати у дитбудинок.

Саме в цей день, у перший день на цьому світі, маленька неусвідомлена дитинка відчула, що таке зрада. Зрада, яку завдала найближча людина в житті кожного – мати, що навіть не поцікавилася: кого вона носила під серцем 9 місяців.

Дитинство у дитбудинку несолодке. Ніхто не заздрить тим, хто не має підтримки з боку батьків. На відміну від дітей, які живуть з батьками, діти-сироти вміють радіти непомітним, незначущим, простим речам: ведмедику без одного ока, машинці без одного колеса, поношеній одежині, цукерці, яка підтанула. Таким же речам раділа і Віра.

Кожного нового року Віра буде сподіватися, що саме цього року її забере мати. Вона гадала, що мати зрозуміє свою помилку та неодмінно спробує все змінити. Але роки йшли – і віра у те, що от-от усе зміниться, полишала її.

Життя у дитбудинку – сіре та тяжке. В одній кімнаті, де спала Віра, було 20 ліжок, на яких спали діти різного віку. На найгірших, найбрудніших та на зламаних ліжках спали наймолодші. Деякі навіть спали без постільної білизни, бо не вистачало на всіх. У шафі без дверей неохайно складено речі… Кожного ранку діти прокидаються від різкого та гучного звуку. Це вихователька вдаряє ополоником по каструлі. Діти швидко встають та застеляють ліжка, бо, якщо вони цього не зроблять, – їх поб’ють.

Біль, голод та холод – це все, що відчувала маленька Віра. Ніякої приязні, ніякої доброзичливості, ні крихти тепла та турботи. Діти боялися зробити щось не так – їх одразу били та ставили в куток. Віра, як і всі дівчатка, нічим не відрізнялася від хлопців: коротка зачіска, брудне обличчя та руки, бруд під нігтями, стара потерта одежина та бліде похмуре лице. Діти-сироти – усі один за одного, але у той же час кожен сам за себе.

Серед похмурих днів були святкові дні – це приїзд волонтерів, які неодмінно привозили іграшки, одяг, цукерки. Діткам були до вподоби всі привезені речі, але найприємнішим було те, що вони могли поспілкуватися з волонтерами, які не нагрублять, не вдарять… Також приємним подарунком долі діти-сироти вважали листи, які писали їм ті самі волонтери. Це було свято для всіх. Збираючи всіх у великі кола, той, хто отримав листа, читав уголос. Дітям було приємно. Усі раділи.

Одного разу до дитбудинку завітала пара, яка хотіла всиновити дитину. Дітей помили, одягли у чистий одяг та наказали всім стати у рядок. Кожному хотілося вирізнитися з натовпу. Усі посміхались, очима благали взяти до себе. Але чоловікові та жінці впала в око Віра. Вона була найкращою з-поміж дівчаток. Її обличчя було рум’яне, волосся – коротке густе здорове. Оченятка були всміхнені та доброзичливі. Вона посміхалася.

− Як тебе звуть? – запитала жінка.

− Я… Віра, – тремтячим голосом відповіла дівчина, її посмішка стала ще ширшою.

− Вона мені подобається, – сказала пошепки жінка чоловікові.

…Вірі повідомили, що вона залишає дитбудинок. Тепер дівчина мусить від’їхати з новими батьками. Вона не тямила себе від щастя – у неї, нарешті, з’явилася родина. Віра поспіхом подарувала старі улюблені іграшки подругам та скоріш побігла до виходу. Дівчата із заздрістю проводжали Віру поглядом. У них з’явилася надія, що і їх неодмінно хтось усиновить.

Віра була дуже розчарована, коли побачила, де їй доведеться жити. Маленький старенький дім, у якому було дуже брудно, не було меблів, туалет був на вулиці… Її зігрівала думка, що нова мати та новий батько подарують їй набагато більше вагомих речей, ніж ці умови, в яких вони жили.

Трохи згодом стане зрозуміло, що її взяли для того, щоб вона допомагала по господарству: прибирала, готувала, прала. Їй це не подобалося, але вона це все робила, бо вважала, що вони подивляться на неї та змінять свою думку, почнуть її цінувати. Це могло продовжуватись і далі, поки одного разу, коли батько, прийшовши п’яний додому, не почав чіплятися до Віри. Вона вдарила його та втекла на вулицю. Не витримавши зимного морозу, вона повернулася додому. Її вирішили повернути до дитбудинку.

Віра була ображеною. Їй було прикро усвідомлювати, що вона нікому не потрібна в цьому світі, що в неї існує лише одна домівка – це дитбудинок.

Нікому не подобалося жити у дитбудинку. Найсміливіші намагалися втекти. Деяким це вдавалося. Але їх виловлювали та повертали назад. Додому. До однієї великої родини.

Коли Вірі виповнилось 18 років, вона залишила дитбудинок. Віра чекала цього усе життя, і ось, нарешті, її мрія здійснилася. Вона кожен день прокручувала в думках: як саме це все станеться. Але здійснена мрія не дала очікуваних емоцій щастя… Усім було байдуже, нікому не було діла до неї, деякі навіть не помітили її відсутності. Самотній у великому місті, їй здавалося, що це – початок і кінець. Немає нічого і нікого, що або хто втримав би її від бажання померти. Їй більше не хотілося боротися, сподіватися, запевняти себе, що все буде добре… Їй просто хотілося тепла, любові, розуміння, підтримки… Їй так хотілося, щоб мати була поруч із нею у важку хвилину. Вона б пробачила усе своїй неньці. Віра віддала б усе на світі для того, щоб опинитися поруч із нею, з тією, яка подарувала й, у той же час, відібрала життя.

…Опинившись сам на сам у великому місті, Вірі нічого не залишалося, як стрибнути з мосту в обійми річки, яка простягала руки до дівчини, турботливо наспівувала колискову та дивилася на неї з розумінням.

автор: ЛІТВІНОВА Тетяна, студентка 1 курсу денної форми навчання спеціальності «Журналістика» Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», село Старі Петрівці, Вишгородський район, Київська область

час видання: 2012


11/12/2012