Вигадка? Чи може й справді таке було?.. (оповідання)

Вигадка? Чи може й справді таке було?..

(оповідання)

 

ДРОЗДОВСЬКИЙ Богдан,

студент 1 курсу денної форми навчання

спеціальності «Журналістика»

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», місто Київ

 

Одного разу, теплого сонячного ранку, Андрій вийшов із дому. Він був засмучений і невеселий, але воно й не дивно, кому захочеться влітку о дев’ятій годині йти до магазину. Але що ж поробиш – таке життя. Ось ішов він собі не кваплячись, роздумуючи: яке ж несправедливе життя, і тут став помічати, що щось не те, але він ніяк не міг второпати, чого ж не вистачає. І раптом він, нарешті, зрозумів, чого ж йому не вистачало: навпроти його будинку стояв старий закинутий будинок: ніби нічого особливого, але так було цікаво залізти туди разом із друзями та розповісти один одному страшних історій. Але тепер цей будинок зник. І мало того, на його місці з’явився якийсь незрозумілий ліс. В один момент йому стало трохи моторошно. Андрій геть забув про своє доручення, а цікавість узяла гору над його страхом, і ноги ніби самі понесли хлопчика до новоутвореного лісу.

Підходячи до лісу, він усе гадав, як це могло трапитися, ще вчора він разом із товаришами сидів на другому поверсі закинутого будинку і розмовляв із ними про поїздку на море, а тепер тут такий ліс росте, і справді дивно. «Зайду на декілька хвилин, подивлюся, що тут відбувається, і піду до магазину», – гадав собі хлопчик.

Одразу, увійшовши до лісу, він відчув приємний солодкий аромат і не міг уторопати, що ж це так духм’яно може пахнути. Ступивши ще два кроки, він побачив квіти неймовірної краси. А повітря у цьому лісі було таке, що, здавалося, його ложкою їсти можна. Йшов він по лісу, зачарований цією неповторною красою, і раптом зрозумів, що по лісу він іде десь хвилин з десять, а будинок, який раніше стояв на цьому місці, був зовсім невеличкий, тобто зник не один будинок, а майже ціле місто. «Так, пора повертатися, а то мене, мабуть, вже зовсім зачекалися, ще й телефон удома залишив». Наш герой розвернувся і пішов, як йому здавалося, туди, звідки він прийшов. Повертаючись назад, хлопчик зрозумів, що він не може впізнати жодного деревця, жодної квітки, а тут ще й якась незрозуміла пташка над ним пролетіла, та й наче вихід десь тут повинен уже бути, а його все немає. Цікавість уже відійшла на задній план, а наперед вийшов страх, і чим далі йшов Андрій, тим сильнішим ставав його переляк.

Він уже тисячу раз пошкодував, що взагалі зайшов сюди: «Зараз би сидів удома за комп’ютером, дивився б улюблені фільми, ні, треба було піти у цей ліс...» Його думки обірвав якийсь дивний звук, що пролунав десь праворуч від нього. Серце пішло в п’яти, долоні спітніли, а сам він став, як укопаний. Звук пролунав ще раз і ще – це було щось на зразок крику пташки та нявчання кота в одному звуці. Аж раптом, із кущів просто біля нього вийшов гігантський птах із білою, як сніг, головою та блакитним, як небо, тулубом, а за ним ішов підстаркуватий чолов’яга в білій довгій сорочці до колін. З одного боку, Андрійкові було лячно, а з іншого – він розумів, що у цього дивного дідуся можна спитати, як звідсіля вибратися. Нарешті він оговтався і сказав:

− Доброго дня. Вибачте, а ви не підкажете, як із цього лісу можна вийти?

− Авжеж підкажу, – мовив дідусь, – але скажи мені спочатку, що привело тебе сюди?

− Мені цікаво стало, тут учора ще будинок стояв, а сьогодні вже ліс виріс!

− А, так ти той самий хлопчик з будинку навпроти? – сказав старий.

− Так! – здивовано відповів хлопчина.

− Я тебе тут кожен день бачу.

− Але як таке може бути, я тут уперше в житті! – вже зовсім нічого не розуміючи, мовив Андрій.

− Ні, далеко не вперше, ти тут майже кожного дня буваєш разом зі своїми друзями, – спокійно відповів старий.

У хлопчика ноги підкосилися від здивування, він нічого не міг утямити: будинок, ліс, ці дивні квіти, цей незрозумілий величезний птах.

− Якщо хочеш, можу пригостити тебе гарячим чаєм і розповісти докладніше, бо бачу: ти зовсім нічого втямити не можеш, – сказав із посмішкою дідусь.

− Але ж мене вдома чекають! – відповів йому Андрій.

− Нічого, вони все зрозуміють, сідай до мене! – із цими словами дідусь, ніби молодий, скочив на птаха.

Андрійко не знав, що йому робити: з одного боку, йому було дуже моторошно, а з іншого – коли ще вдасться політати верхи на птахові. І він зібрався з духом і скочив на птаха слідом за дідусем. Старий прошепотів птахові декілька слів незрозумілою мовою, птах відштовхнувся від землі, змахнув крилами і піднявся над землею. Коли він піднявся над лісом, хлопчина побачив унизу під ногами великий безкрайній ліс, а міста, звідки він прийшов, і видно не було. Тим часом вони летіли кудись, незрозуміло куди. «Добре, що я не боюся висоти», – подумав Андрійко і сам про себе всміхнувся. Тепер, після побаченого, його вже ніщо не могло здивувати.

− Його звуть Ерні, а мене Річард, – сказав дідусь.

− Дуже гарне ім’я, – відповів йому хлопчина.

− Усе, ми прилетіли! – мовив Річард.

Птах став повільно спускатися, і Андрій унизу помітив невеличку хатинку. Коли Ерні став лапами на землю, вони з дідусем спустилися додолу, він зрозумів, що хатинка, яка була унизу, не така вже й маленька.

− Заходь у хату, – сказав Річард, – а я зараз прийду!

− Добре, – відповів йому хлопчик.

На душі в Андрійка було настільки добре, тихо й спокійно, що він навіть і сам не міг зрозуміти, чому йому так добре з незнайомим чоловіком у незнайомому лісі. Але все ж таки він зайшов до хати. Не встиг він зачинити двері, як почув дуже знайомий голос: «Ну, скільки можна тебе чекати, невже черги в магазині настільки великі, і чому ти не береш із собою телефон, я що, тобі його для ігор купляла?..» Здивуванню хлопчика не було меж, він зрозумів, що знаходиться у себе вдома, а в руці він і досі тримає порожній пакет, який мама дала йому перед тим, як він вийшов із дому. Андрій вирішив перевірити і прочинив вхідні двері, але за ними були знайомі сходи і двері сусідніх квартир.

− Так, я не зрозуміла, де ти вештався і чому ти нічого не купив? – знову почув він рідний мамин голос і аж підскочив від несподіванки.

− Ееее... Магазин був зачинений, – невпевненим голосом відповів Андрій.

− Ну, нічого тобі доручити не можна, все потрібно робити самій.

Вона розвернулася і пішла на кухню, а Андрійко так і залишився стояти в коридорі з єдиним тільки питанням: «Що це було?» Він пішов до своєї кімнати, глянув у вікно і побачив знайомий краєвид: його вікна виходили на старий закинутий будинок, який стояв навпроти його дому.

Вигадка це, чи може й насправді таке було, вирішувати вам, шановні читачі, але в пам’яті хлопчика назавжди викарбувалась ця дивна історія про неймовірно доброго дідуся, чарівний ліс та красивого великого плаха на ім’я Ерні.

автор: ДРОЗДОВСЬКИЙ Богдан, студент 1 курсу денної форми навчання спеціальності «Журналістика» Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», місто Київ

час видання: 2012


11/12/2012