Відступали моря, залишаючи мушлі солоні

*** 
Відступали моря, залишаючи мушлі солоні.
Простягалась з розверзнутих зводів вселенська рука.
Ми збувались потроху словами в космічному лоні
І пасьянси дощів розкривали наш код ДНК.

 

Ми збувалися просто – струсилися попелом зорі…
Ми старіли невпинно у сяєві вічних свічад.
Першим хтось проказав те сакральне «…у радості й горі…»,
Першим з кубка надпив. Першим вріс у чекання прозорі.
Першим впав у трійчанську траву до малих потерчат.

 

І ходжали посріблені тіні, що звалися нами.
Проминали безликі, торкнувшись думками чола.
Ми стікали річками й верталися знову дощами.
Ми бували, минали, предтечами болі прощали.
Ми так легко згорали, бо вірили в те, що – дотла…

 

Хто ж помислити міг, що прийдеться зустрітися знову? – 
Генетичне коріння шукає прапам’ять в імлі. –
І солоні слова, що ми з них починаєм розмову,
Пахнуть сіллю морів, що до нас ще були на землі.

 

Оксана Радушинська

автор: Оксана Радушинська

час видання: 2017


25/07/2017