Елегія

Елегія

 

Вимітала сни до весни
Березовим віником
За кленові старі мости.
За літо за сінником.

 

Відпирала з душі шитво,
Перестрочене зорями,
Та й із грубки тепло в Різдво
В світ носила долонями…

 

Хочеш – пісню мою візьми.
Хочеш – подиху ниточку.
Чи морозний узор різьби.
Чи веснянки на свиточку.

 

Хочеш – поруч на мить присядь.
Чи лишайся до віку тут!
За порогом хай дні стоять,
Хай хурделі літа метуть.

 

Хай розкришиться хлібом час,
Небо ллється в проталини!
Не говорять нехай про нас,
Хай вважають… пропалими.

 

…Буде в нового дня дитя
Й черевички зозулині.
І весна дасть своє ім’я,
Й осінь скаже, щоб чули ми.

 

Буде в зачину новий такт,
Позавчаємо ролі ми.
Як лишатись – то просто так,
А з дарами – до долі йди.

 

Попроси в неї сонць для нас,
Попроси в неї місяця.
…З підвіконня стікає час.
Йому в проліски віриться.

 

Може, віримо в нас і ми?
(А дерева в сні дихають...)
Скільки тої іще зими –
Півні з досвітків виклюють!

 

Зорі стерли вже боки в сніг,
Як в криницю спускалися…
Вимітала сни за поріг,
А вони… поверталися…

 

Оксана Радушинська

автор: Оксана Радушинська

час видання: 2017


08/07/2017