Вони

ВОНИ

 

Вони прийшли похмурою осиницею,

коли навіть дощ

мав їх за товаришів,

падаючи на асфальт

кількома дрібними краплями

на хвилину –

крап–крап. Крап. крап...

Запропонували дружити.

І я відкрив для них свій дім.

Ми ставали один одному ближчі

з кожним днем, ба! –

з кожною хвилею.

Вони мали власний кодекс поведінки,

прекрасний у своїй простоті –

не роби це, не роби те, нічого не роби...

Я дуже швидко

перейняв його.

Ми провели разом осінь,

разом байдуже спостерігали

за безтямним танком сніжинок

та за великим мовчазним круком,

який, здавалося, міг вічність

нерушно сидіти на гілці

безлистого дерева.

Це сталося,

коли сонячні зайчики

якось по-особливому жваво

загралися на бурульках дахів –

я захотів розвітатися

зі своїми новими друзями.

Але виявилося, що вчинити так

зовсім не просто.

Вони були тямовиті,

були чуйні та переконливі,

і ми знову спостерігали

зимову фугу разом.

Та сьогодні від самого ранку

щось не так.

Щось змушує серце битися гучніше

й гнати кров по судинах

швидше від звичного.

Вони вперше стривожились.

Проте, вдаючи при цьому, що все гаразд,

намагалися приспати

пустопорожніми балачками.

Та я чомусь більше не йняв їм віри.

У напівпрочинене вікно

увірвався весняний вітер

і весело вигукнув:

– Привіт! Давай дружити.

Я не вагався й миті:

– Давай!

Мої колишні друзі

почали були просити,

вмовляти, лестити...

Одначе, наші дороги вже розбіглися...

– Та ж полиште мене нарешті,

лінощі!

 

                                                                                                                           Геннадій Горовий 

 

 

автор: Геннадій Горовий

час видання: 2010


16/03/2010