ЕСЕ (у стилі "потоку свідомості" Джеймса Джойса)

ЕСЕ 

(у стилі "потоку свідомості" Джеймса Джойса)

 

Оля Каленська

(м. Київ, студентка 4 курсу,

спеціальність «Видавнича справа та редагування»)

Ніякої схожості з колишніми мріями. Чоловік. Мовчазний вигляд, без таємниці. Він просто нудиться. Чужий серед своїх. Сірий, непринадний птах у зручних окулярах. Голуб, що тримається осторонь. Рухи повільні, не чіткі.

Нерівні літери на дошці. Номер телефона, по якому ніхто не відповість. В очах – зайвість. Хода не напружена, злегка пружна. Віє сірістю. Відчуваю незручність стільця.

Знайомство під веселковим дощем. Речі, що чую вперше, дивують своєю неслухняністю. Розмова про інший берег життя. Ти не слухаєш? Зате я завмерла. Мені прикро, мені дико. Мені солодко. Мені цікаво… Хвилююча сіроока постать.

Весела компанія. Ліхтарні сутінки. Смішний пустунчик тримає пляшку з веселою рідиною. Один півень і дванадцять курок. Тринадцятою?.. Ні за що у світі. Чому хвилюється тінь на асфальті?

Стримане зізнання… Зненацька в тишу вривається вітер. Він конче перемінний. Сірий голуб починає ґелґотати. У тихий вечір, що не ніс у собі передвіщення, вривається неспокій. Стіна мого замку впала. Ворог із сірим щитом захопив мою територію.

Надто брутальний, надто сміливий, надто різкий. Неординарність захоплює зненацька. Хіба молодість буває такою кричущою?

Рожевіє схід сонця. Ця мелодія Вівальді «Tosco Fantasy» пробуджує щось нове, хвилююче… Поцілунок обпік вуста.

Раптовий вітер зриває мій зелений капелюшок. Я біжу за ним по вулиці, але він уже далеко. Наздоганяти його не має сенсу.

Як це сталося? Куди поділися солодкі сновидіння? Усюди за мною ходить цей запах. Не схожий ні на що, крім нього. Я називаю його смутком. Бо зелені папірці занехаяні. Рожевий ведмедик покинутий у кутку. Казкові цукерки не до смаку. Життя дорослих…

Музика. Усюди лунає музика. Ти ж теж її чуєш? Що кажуть твої сині очі? Кошеня. Таке м’якеньке, ніжне, любе. Я хочу, щоб воно завжди було поруч.

Сьогодні перед моїх очей постає лев. З великої пащеки чується рев. Проте мені не страшно. Входжу до клітки з викликом. Мене обдає жаром. Спекотно. Доводиться знімати одяг. Проте температура лише росте.

Бальзак, твоя «Людська комедія» чудово розказала мені сьогодні, що таке пристрасть.

Слабкий лід під нами ледь не ламається. Я чую тоненький хрускіт. Ми плигаємо до берега. Щастить, але чи так буде завжди? Його очі віддзеркалюють білизну снігу. Мені дедалі холодніше.

Залізна постава. Руки в кишенях. Чорне пальто. Чорні очі. Червоні зіниці. Холодний подих. Страшно… Мені страшенно страшно…

Цей чоловік, колись у помаранчевому кардигані, віддаляється все далі. Я намагаюся відшукати той фотознімок, але його назавжди втрачено.

Чорний ворон клює мою печінку. Я прикута до скелі, але з власної волі. Солоні краплі витікають з очей і падають на багряну сукню. Слова, важкі слова дедалі гучніше стукають у мій мозок. Без жалю, без жалю, без жалю…

Морок.

Але, Глане, послухай, я ж теж Едварда!!! Мої глухі кроки нагору. Червона троянда кинута під ноги. Зів’ялі пелюстки – така ціна.

На вечірках мій одяг бездоганний, зелено-синя гама тіней, рожеві щічки, коралова помада. Кіно акторів – бездоганна гра. А вдома вечір. Чекає одинокість убога. Я хочу донизу. Сходинок немає.

Мелодія все грає і грає. Сірі дні інколи бувають сонячними. Проте, минуле не вміє оживати, воно приходить, інколи, краплинами дощу. Тоді повітря, що дихає вологістю, може навіювати солодкі мрії. Синьоока далечінь обіцяє бути поблажливою.

Я вірю. Я йду до горизонту, що ледь рожевіє.

автор: Оля Каленська, студентка 4 курсу, спеціальність «Видавнича справа та редагування»

час видання: 2012


14/02/2012