Моя історія кохання (есе у стилі "потоку свідомості")

МОЯ ІСТОРІЯ КОХАННЯ

(есе у стилі "потоку свідомості")

Оля Столюк

(м. Київ, студентка 4 курсу,

спеціальність «Видавнича справа та редагування») 

Приїхавши якось додому, я вирішила прогулятися улюбленими місцями, які колись рятували мене від самотності. Мене завжди п’янив вечірній аромат осінніх дерев, пожовклого листя, особливо, коли у вухах лунають епохальні речі, особисто для мене, вони саме такі: «Океан Ельзи» або «медляк» Містера Кредо, особливо «медляк» Містера Кредо… Слухаючи ці шедеври, поринаєш у вир спогадів… 

Він − невисокий статний чоловік. Рухи сором’язливі, але очі!.. Бездонні, розумні, карі очі. Коли він дивився на мене, все моє нутро тремтіло, а розум вимикався.

Випускний. Я так хочу його побачити, останній раз потонути в його очах, в його бездонних та безкрайніх, немов кременчуцьке водосховище, очах.

У народі кажуть, що не кожен птах зможе перелетіти його, і не кожен теплохід пройти. Тому що воно найглибше, найширше водосховище в Україні. Воно безкрайнє, воно здатне знищити, але незважаючи на це, воно прекрасне, захоплююче, ніжне і вірне. Воно ніколи не зробить боляче тому, хто його по-справжньому любить і поважає. Ось і я тону…

Хтось торкнувся мене, і я побачила його. Сором’язливий, елегантний, вишуканий. Він стояв поруч, але так далеко. На мить здалося, що я з одного боку, а він з іншого. А між нами величезний каньйон, який неможливо перейти.

Цікаво, яким він був 10 років тому. Хоча яке це має значення, і тоді б нічого не було. Така вона, доля першого кохання. Це гра в одні ворота… і більше нічого.

Але ні, він знає, він обов’язково себе виявить, я ж бачу, що він переживає, хоче підійти, але стримує себе.

Оголошують моє прізвище. Треба йти на сцену і дарувати любим учителям квіти. Де він… куди подівся? Утік… і кому з нас 17?!.

Треба йти, головне − не впасти.

−  Які всі гарні, – донісся голос подруги.

−  Так, ніколи не думала, що прощатися зі школою так важко.

−  Я теж. До речі, В.А. просив, щоб ти зайшла до нього, – як завжди спокійно, сказала М.

Цікаво, її чимось можна розворушити і спонукати на якісь прояви емоцій? Вона, як скеля, завжди незворушна і важка на підйом. Завжди на своїй хвилі.

Десь через два роки після закінчення школи я її зустріла. Вона ані трохи не змінилася, лише тільки лице і руки були закриті паранджею. Вона прийняла мусульманство. Зрадила своїй вірі, вірі своїх батьків і пращурів. А на питання, навіщо вона це зробила, відповіла, що за паранджею зручно ховати обличчя. Навіщо?????...

Після офіційної частини почалося святкове застілля. Але мені було не до цього. Я пішла до нього.

Стій! Навіщо?? Повернися!! – думки, думки одна за одною. По дорозі пробігла першокласниця, яка мене трохи не знесла з ніг.

Пригадалося наше перше знайомство. Я біжу по коридору, за мною Саша Черниш, великий пончик на двох ногах. Всі розступаються, я забігаю за ріг і − бабах!.. врізаюся у щось м’яке. Це щось мене підіймає з підлоги, бере на руки і каже, каже, без упину посміхаючись, дивиться на мене своїми великими темними очима. Прибігає Саша, і ми з ним ідемо на наш поверх, пройде декілька років, і ми з ним знову зустрінемося…

Від залу до його кабінету 2 хвилини, я йшла 20, або стояла, не пам’ятаю. Не пам’ятаючи ані себе, ані навіщо я прийшла. Заходжу до кабінету.

Сидить, як завжди біля вікна, з томним виглядом обличчя. Герой якоїсь, зараз не згадаю, романтичної комедії. Хоча для мене, це мабуть, трагікомедія.

На столі лежав зошит, я впізнала його, там було написано історію мого почуття. Уся моя душа, вивернута навиворіт, зараз лежала поряд із людиною, яка для мене зробила значно більше, ніж здогадується. Він простягнув його мені:

−  Пробач…

…Пройшло багато років, я зараз живу з людиною, яка для мене ВСЕ, але згадка і тепле ніяковіння щодо першого кохання назавжди залишилось у моєму серці.

автор: Оля Столюк, студентка 4 курсу, спеціальність «Видавнича справа та редагування»

час видання: 2012


14/02/2012