А знаєш, чого так нестерпно хочеться, коли помирають дощі?

***
А знаєш, чого так нестерпно хочеться, коли помирають дощі?
Коли зачинається правда. І птах лине в даль боязку.
Отак розірвати відстань, як рвуться старі плащі,
І голос почути у слухавці. Тільки немає зв’язку.

 

А знаєш, про що так наївно мріється, коли уже мрій нема?
Коли нас накрило землею від вибуху зовсім поруч?
Про те, що колись ми зможемо лишитись живі. Й трава
Зійде по снігах, пречистая, і нас обійме голіруч.

 

І нас вбереже між досвітків, що йдуть по полях з розтяжками –
Сіянням найперших променів. Чи спалахами мінометними.
А серце навчилось вірити із відданістю дворняжки.
А серце бронею вкрилося між чергами кулеметними.

 

Й не б'ється!.. Бо так безпечніше. Стосоте розбившись з кручі,
Ми вже розучились плакати. Ми просто живемо болем.
Слова на війні спресовані, спекотні, холодні, тягучі…
Почути б твій голос у слухавці. Не вмерти б, допоки бою.

 

Сказати б про щось насущнеє, про щось – чом би ні? – буденне.
Про те, як дитина посопує. Про тайну вогню у грубці.
Ти знаєш, так дивно хочеться життя, між смертей сотенне,
Прожити з тобою. Збутися. І голосом стати в трубці.

 

Оксана Радушинська 

автор: Оксана Радушинська

час видання: 2018


15/04/2018