Збірка поезій Микитенко Фіалкори

*** 

Ось і зупинка ... Твоя...
Тепер прийшла одна сюди.
На погляд – погляду нема,
Лиш холодом струмлять стовпи.

І начебто давно й далеко
Десь  ти  та погляди твої,
І начебто то так і треба,
Що ми з тобою вже чужі.

Як течія в обійми схватить,
Так само я кудись пливу,
А щось підказує: вже хватить,
Зима прийшла, не буть теплу.

Зима прийшла. А далі літо ж,
То сум даремний і пустий,
На небі сонечко засвітить
І все пройде, як сон, як дим.

                                                                            =============================  

Я у дитинство повертаюсь
З медвяним запахом квіток,
Це щоби заново проснутись
На зарищі чужих зірок.

Остання зірка упаде
На несолоне згарище,
І зникне ніч і зникне день
До нового пожарища.

=============================
Конюшина медовим запахом
Сколихнула буденну мить,
І у тому гіркому спалаху
І солодкому - щось горить.
Оте щось - то дитинство раннєє,
Оте щось, то якась межа,
Оте щось - веселкове марево,
Оте щось - мені дуже жаль...

                                                                              =============================

Було кохання чи була любов?

Яка різниця, коли в серці вітер.

Не закипає більше в жилах кров,

Ніщо більш не примушує горіти.

Було кохання чи було бажання?

Жага, спокуса чи пластичність тіл.

Яка різниця, ми зупинимо страждання,

А в моїм серці біль, немов від стріл.

За що мене ти змушуєш страждати,

Гадати як ти, відчувати крах?

Тепер вже не пройти крізь твої грати.

Я божеволію, де ж знайти шлях?

                                                                             =============================    

Кохаю погляд твій такий чарівний,

Як в океані, в ньому розчинюсь.

Моя любов – це те, що є незмінним,

Дедалі ближче я до тебе і не зупинюсь.

 

Сідає вечір, нас в кімнаті лише двоє,

 Ти пригорнеш і будеш пестити волосся.

 Чи це не сон? Чи справді день цей є,

І ти кохаєш, чи мені здалося?

 

 В кімнаті темно – це пробуджує жагу,

Гарячим поцілунком падаю на губи.

У серці вдячність, що зустрілись на Шляху,

 Тепер я знаю: кохає, хоче, любить...

                                                                              =============================

В полон узяв всі  мої ночі й дні.

Життя порушила буденне.

Мені являєшся у сні -

Це мов би щастя незбагненне.


В житті не так як уві сні,

Лиш трохи глянеш ти на мене.

В серці запалюю вогні

Надії, в те, що почуття - взаємне.


Та стримати себе не в змозі,

Долоні твої пригорну.

Чому тримаєш на порозі?

Впусти в життя своє. Молю.

                                                                                =============================

Мені боляче, мені важко
Нести тягар нерозуміння.
Давно не було так тяжко,
Треба приборкати сумління.

Можливо, я все зіпсувала -
Ті наші плани вихідні.
Даремно от тепер чекаю
На повідомлення вхідні.

Географічно ти далеко.
Цікаво, згадуєш мене?
Чи то страждаю я даремно?
Навчив бо  - все колись мине...

Всім серцем я тебе чекаю,
Не хочу вірити в сумне.
Без тебе я себе втрачаю,
Вертайсь, кохання чарівне!

                                                                               =============================

Серце б'ється шалено.
Знаю: все не даремно.
Чуєш, як зітхаю?
Це я кохаю . . .

Ми знайшли порозуміння,
В голосі трішки тремтіння.
Більш від тебе не тікаю.
Це я кохаю . . .

На тебе довгий час чекала,
В хвилини смутку страждала.
Тепер, мов крила розкриваю.
Це я кохаю . . .

Все тепер буде для нас,
Настав той заповітний час.
До сьомого неба злітаю.
Це я кохаю . . .

Мою ти душу не розбий,
Коханнячком своїм зігрій.
На тебе, милий, уповаю.
Це я кохаю . . .

Від інших очі відверну,
Зайві зв'язки всі обірву,
Тебе лиш палко так жадаю.
Це я кохаю . . .

Не зможу тебе полишити -
Хочу з тобою вік прожити.
Себе тобі всю відкриваю.
Це я кохаю . . .

                                                                                 =============================

Смуток алкоголем заливала,
Божевілля спогади приносять.
Щосекундно я себе втрачаю,
А тебе вже втратила, і досить.

Я хотіла бути лиш з тобою,
Світ між нами тільки розділити,
Але ти пішла і за собою
Увела життя, та досить нити!

Може то так солодко страждати,
Що тебе не в силах позабути?
Може щось богам у жертву дати,
Щоб у злюбі нам з тобою бути?

Певно час злікує мою душу,
Хоча слабко вірю в порятунок.
Спокою твого я не порушу,
Я поїду, і вже склала клунок.

У лісах і хащах буду рятуватись,
Щоб не бачити тебе у перехожих.
Видно в цій життєвій інкарнації
Наші долі одна одній не пригожі.

                                                                             =============================

Досить! Все! Ми поставили крапку.
Біль утрати . . . Чого чи кого . . .
Вип'ю кави, пожую якусь канапку.
Дівчинко, що ж бажаєш щастя не свого?

Я втомилась, досить вже страждати,
Забувати як не вмію, то навчусь.
Друзі , вас я прошу , зупиняти,
Як помітите, що до минулого тягнусь.

Ставлю крапку, аж ніяк не коми,
Сподіваюсь, всі це зрозуміли.
Треба жити після серця втоми,
Лише другом бути я не вміла.

                                                                             =============================

Осінній вітер листям шумить,
Зірване листя з вітром летить.
Осінній вітер, холодні дні,
Журбу приносять вони мені.

Осінній вітер, життєва грань,
З осіннім вітром злітає рань.
Є, що згадати, та все - не те,
Душа щось просить, просить своє.

Чи може літа й синього неба,
Чи може іншого тепла їй треба?
Але ж де візьметься в осінній вітер
Тепло, просіяне в осіннє сито?

Все відлітає, злітає з вітром,
Гуляє в людях, гуляє світом.
І все згадається, і зникне все,
А новий вітер нове несе.

                                                                            =============================

Не відпускай мене, не полишай,
Лише з тобою піду я за край,
Лише тобою хочу жити, мріяти,
Вогнем горіти та вітрами віяти!

Мов тепла хвиля тебе накриватиму,
В тобі себе усюди розливатиму.
Я в тобі проросту, вросту навіки,
Так солодко, що аж стулю повіки!

Ти відчувай, тебе також не відпущу
Ніколи! І в цю осінь з присмаком дощу,
І будь-де й будь-коли: з тобою назавжди,
Навіки поруч бути і нікуди не піти!

Єднаючись, ми вічність ділимо на двох,
Те, що між нами - таїна для багатьох.
Тебе не відпущу ніколи, пам'ятай,
Нізащо й ти мене не відпускай!

                                                                              =============================

Чи я люблю тебе? Мов знаю і не знаю... Та ні... я все ж таки люблю! В думках про тебе, мов в вогні, згораю, А серця сльози, мов із кришталю... Бринять так ніжно... та не тихо... Чому ж так рве? Ніби ж не чую лиха... Де ж діла спокій, чим себе морочу? А все так просто, я до тебе хочу... І в пік терзання, в цих стараннях, ваганнях, сподіваннях... І інших ня, і інших но... Здається, що готова вже піти..., ступити в простору вікно... А ви шукайте далі якісь пояснення й причини ... Міняючи проявлення й личини ...А я там буду вас чекати ... Чому би не піти, навіщо зволікати?

Ну от... договорилася... сказала... Сама себе й усіх тут налякала... Нікуди ж не втечу, нікуди мені не піти...Навіщо там без вас мені усі оті світи? ... Я з вами буду, Про вас та і про себе не забуду...Я просто маю залишатися собою...А все те зайве - кудись подалі долиною...

                                                                               =============================

Нарешті почала нове життя,
Вже інша і змінилось все навколо,
Весь день мина без злого каяття,
І ніч мина спокійно, обличчя вгору.

Так впевнено крокую в новий день,
В тому, що чиню, сумнівів не маю.
Тут сила й мудрість, я ж бо - не мішень,
Зібралась, встала, очі вгору підіймаю.

Зі мною ті, хто мають поруч бути,
Ті, що не зрадять, не покинуть.
Котрі не побояться істину збагнути,
І думкою за рамки і бар’єри линуть.

Та якщо чесно, все не так вже просто,
Бо навіть сильним важко тут буває.
Якщо усього і усяк вже майже вдосталь,
То чому часом спогадами накриває ?

 

автор: Микитенко Фіалкора, 7 курс, спеціальність "Журналістика", заочна форма навчання

час видання: 2010


17/03/2010