Поезія Оксани Радушинської

***

Дозрівають хліба… Все, як вкотре, повторення має.
На весіллях дощів сонце п’ють посивілі сторіччя.
Час – безвусий хлопчак – менестрелем кохання співає
На вкраїнській землі пшеницям із жіночим обличчям.

Я на відстань руки відпускаю у вічність цей серпень.
Я йому вже ніхто. Він для мене – ще згадка найближча.
Трохи чудно словам. Трохи чадно думкам. Подих стерпне…
Й крізь долоні ростуть пшениці із жіночим обличчям…

 

***

Залишайсь по той бік мого серця,
Де дощі ще бавляться скакалками,
Де вуста дзеркал не ріжуть скалками
І де болем біль іще не зветься.

Залишайся з того боку серця,
Де слова ще зібрано до ладу,
Де злетілись янголи на раду
Й павутинний тихо світ снується.

День сміється, чи дитя сміється…
…В запічку – три пригорщі насіння:
Для землі, для неба в дні осінні
І старцЯм, що час в них продається.

Ще три дні до вічності віднині.
Пада листя аж на той бік серця.
Спогад слів в лунке мовчання стерся.
…Й павучок летить на павутині…

 

***

Говори
До сови
В час грози,
Коли сни
Наполохано збилися
На підвіконні.
Хрест неси
Й не проси
Ні води,
Ні судьби,
У дубів, що у двір
Позбредались спросоння.
Дар дзеркал –
Лику дар
І провиддя вівтар
Голі блискавки
В танці язицькому видять.
А тобі
Далебі
Всі вогні
Ці земні,
Під ногами скоцюрбившись,
Споночі скиглять.
Хоч живи.
Хоч жени.
А вони –
Без вини.
А тобі ще вину –
Розплескати по квартах.
Й роду в дар
Не пожар,
А води
Чи судьби
Залишити, допоки
Не вийшла ще варта.

Говори…

 

ЗАМОВЛЯННЯ

…І буде твоє пристанище
Там, де випалиш моє ймення,
Де зведеш із долонею капище,
Возвеличивши в скелі й каплі ще,
І відродиш життя зі стерня.

І буде твоя там вотчина,
Де змалюєш із лику місяця
Мою пісню, колись пророчену,
Мою душу, вогнем полощену,
І той час, що ногами міситься.

І ти будеш чекати досвітку,
Доки камінь ростиме плоттю.
Плугом – дотемна, хлібом – досита,
Болем сватаним, що і досі там
Розпина світ по верховоддю.

І там буде твоє пристанище…
          І знайдеться твоя там вотчина…
                    І ти будеш чекати досвітку…

 

НЕ АМАЗОНКА. ПРОТЕ…

Одягаю кольчугу у час рівнодення толоки –
Клич для воїнів світла кидає он гайвороння.
Я ще вільна змагатись і вбитою бути. Допоки
Не гукне із колиски дитя.

Я ще вільна минати слова і чужі пантеони,
Обирати дороги й ступні роздирати у кров.
Я ще вільна! Допоки, минувши часи і закони,
Не припне до безмежжя любов.

Толочитиме час, як листву. І жалю – ніскільки,
Меч кресатиме блискавки й спогади без вороття.
Звично буду вдягати кольчугу до бою. От тільки б
Не злякатися раптом життя…

 

ГЛИНА

Коли ти лиш глина: без духу, імення, душі,
Коли тебе місить у глей мозоляста долоня –
І ти будеш чимсь по ціні у три мідних гроші,
Й хтозна, чи зростеш до склепіння під назвою Доля?..

Коли ти вже амфора з терпким, солодким вином,
Коли у вогні в тебе пам`ять безсмертну вселили –
В яких погребах, не прокиснувши, ждатимеш знов
Щоби захотіли надпити й по кубках розлили?..

Коли ти божок з розмальованим глиняним тлом,
Якому з дарами й поклонами ходять молитись –
Хай буде, як є. Зі святими сідай за столом.
Та знай, що і з божниці можна упасти й розбитись.

Коли ти людина й вже злущилась глина з душі
(Вогонь – лиш у венах, а плоть – все із того ж замісу)
І ти будеш чимсь по ціні у три мідних гроші,
А, може, безцінним, а, може, знеціненим, звісно…

…Коли ти лиш глина…

 

***

Сюркоче коник щось про вічне літо,
Маленьке літо… От би пережити…
Примлілий серпень покотився світом
І десь – за світом аж – вже косять жито.

Старцює час, і день поводарює,
Земля язицьки молиться до зерня.
І десь – за світом аж – стерня зорює
Під білим небом із сузір’ям серпня.

 

СВІТЛОМ

Сім років зими…
…І дими
Ростуть над хатами –
У небо стежки
Навпрошки
Ведуть монолітно.
У тиші в руках
Мерзне птах.
І душі, як храми,
Стоять на землі
У імлі,
Щоб каятись світлом.

Сім років снігів
В габах днів
Тривожать чеканням.
Зривається криг
Мерзлий крик
Під небом бездітно.
І ангел іде
Між людей –
Несе покаяння.
Допоки у сні
Ми усі
Ще дихаєм світлом.

 

***

Схололі гнізда по лелеках
Кричать щоночі до небес.
І кисне час у товстих глеках…
І мерзне вічність недалека,
Де вчора перший сніг воскрес.

Застигли звуки, як ікони.
До слова – тисячі речей.
А мокрим листям – дикі коні!..
…І тихо Бог іде безмовний,
Німб заховавши від очей.

 

***

На великім торговищі звізд, плащаниць і плащів,
Де незайманість й доля уцінення ждуть без огріху,
Херувимів не чуть. Попід стінами – світ на потіху…
Тільки ж має за тою стіною вселенських плачів
Буть, нехай не стіна, а хоча б перестінок для сміху.

На великім зглядовищі палями били тіла.
Обмолочене зерня чіплялось за спечену землю.
І ступнями невбутими Син ішов Божий по терню.
І вершились діла. І судьба попід стіну вела.
Й закатовані ті стали кровію новому зерню.

На великім зчовповищі натовп не диха у такт.
Хоч всі рівня: потворні і ті, в кого крила на спині.
Прапорець той – що фінішний – ставлять вже на середині.
І збуваються так.  І – хоч помилка – пишуть цей тракт.
Й лиш з засвічених плівок душа проступає людині…

ТРАВНЕВИЙ ДОЩ

Занось дорогу на травневий дощ,
Заводь осліплих блискавиць до хати,
Хай остяки слідів їм труться у п’яти,
І Шлях Космічний, в тріщинах розп’ятий,
Проступить на руках вогнем порош.
                    …Занось дорогу на травневий дощ…
Хай вікна б’ють поклони воронню.
Крізь дірку в небі крик комет не чути.
Чи варто знати і чи варто бути,
Коли з молитви знов фільмують брути
Абстракцію якусь у стилі «ню»?
                    …Хай вікна б’ють поклони воронню…
Склепіння днів у стертих шорах рим
Тепла діждатись часу вже не має –
Крилатий кінь осідланий чекає…
А далі – кіптява!.. А далі – Рим палає!..
Бо атомами світ вселенський знає,
Що серця стук живе не поруч з ним
                    …В склепінні днів у стертих шорах рим...

 

ДРАКОН, ЩО В НАС ЖИВЕ

Згоріли крила. Вже вони, як віхті.
Обпечене ніяк не заживе.
І попелом товчуться гострі кігті
Того дракона, що в мені живе.

Поменшали свічки од втечі воску.
Прикинувсь той молозивом в зерні.
На чорне – білим… Як одвічно-просто
Лягають неоліти на землі.

І ми лягаєм: на кістки – кістками.
Скріпили ґрунт у надцять вже слоїв.
А потім нас вивчає з словниками
Отой дракон, що сонце колись з’їв.

І хто родивсь для зради – той і зрадить.
І хто родивсь убити – той уб’є.
А як зарадить? А чи ’тра зарадить,
Коли світ комашиться про своє...

коли пунктиром час біжить до краю…
коли впекло й ніяк не заживе?..
…За яблунею, що в саду у раю
Принишк дракон отой, що в нас живе.

 

СОЛОМ'ЯНОПЛЕТЕНИЙ ВІРШ

Солом'яноплетені наші боги і підпалені.
Косар йде у небо, розгорнуте вдосвіта тишею.
А грози, як нені... А грози – вогнями обдарені.
Вогнями словес й таїною мовчання всевишньою.

Солом`яноплетені ми і на воду нас кинуто.
Пливемо човнами століть між трипільськими кручами.
Рука у руці… І не знамо іще ми провину ту,
За котру – мечем до меча – та й зійдемось, палючими.

За котру постанем супроти, розбивши святилище.
За котру поляжем у весни, зійдемо отавою…
Солом`яноплетені біди… І нас не вчили ще
Вони ні клясти, ні прощати, ні вбратися славою.

І ми ще – ніхто. Нас немає ніде. Ми мальовані
На тілі старих черепків, переповнених порохом.
Мольфарські шептання і сни немовлят упольовані
Нам рівня з тобою.
          …І вік не проквітнув ще ворогом.

Ще дихання наші у сні виплітаються дивами. 
Ще біло стоять в головах Судениці намолені.
Не віда іще, хто, зібравшись з думками злостивими,
Відчинить ворота чужинцям у ніч світло-зоряну…

… Солом`яноплетений час тихо попіл задмухує…

 

***

Кімната заповнена сонцем
Вечірнього в світ розливу.
Метелик на тонкій голці
Розп’ятий, як небо в зливу.
Заплющені очі бачать,
Безмовні слова говорять.
І сонце – ніщо не значить,
Бо в ніч його похоронять.
І падає промінь в осінь,
Зламавши чи вісь, чи еру.
А крильця летять ще й досі,
Пришпилені до паперу.

***

…І звідкіль тобі знати, дерево,
Ким ти станеш у роки сині:
Чи для птиць піднебесних теремом,
А чи навським човном людині?
 
Будеш зватись «шатром» убогими,
Будеш бити зимі поклони,
Щоб оправою стати Богові –
Стати тлом на лиці ікони.

Може, світ тебе змиє кладкою?
Може, їжею ти – для звіра,
Чи для печі, що паніматкою
На півхати-он роздобріла?

Поки дерево ти – лети собі!
Чи ж далеко у вись летіти?
Та коріння вчепилося в темноті –
Не порвати його, не діти…

…Тож звідкіль тобі знати, дерево,
Хто й для чого тебе зрубає?
Осінь онде до ніг простелено
Й перше листя тепер злітає…

автор: Оксана Радушинська

час видання: 2013


26/11/2013